в Україні практика, за якою діяльність релігійних громад регламентувалася як статутом, який визначав права і обов'язки всіх членів громади, так і договором на користування культовим майном, укладеним з групою віруючих, котрі теж належали до цієї самої громади ("п'ятдесятки"), тепер поступово отримувала законодавче забезпечення. Аргументи на користь досягнення у такий спосіб "практичної унітарності форми релігійних об' єднань" були викладені в циркулярі Наркомату внутрішніх справ УСРР "Про неприпустимість переведення до життя змін у користуванні молитовними будинками до одержання на те санкції НКВС" від 12 квітня 1927 р. У цьому документі йшлося про "реєстрацію статутів релігійних течій до складання з 50-ою умови на користування молитовним будинком" як на порушення директив Наркомату внутрішніх справ. Таку реєстрацію, за словами укладачів циркуляру, "пристосовувалося тільки до лояльних релігійних течій, що викликало незадоволення віруючих нелояльних релігійних угруповань і давало їм привід говорити про буцімто неоднакове ставлення радвлади до релігійних течій". Окрім того, позитивних наслідків така "передчасна реєстрація" не давала, бо зареєстрована громада, не маючи в своєму користуванні молитовного будинку, фактично не могла "відкрити" своєї діяльності.
Відтак Наркомат внутрішніх справ УСРР настійно пропонував "у жодному разі не реєструвати статути усіх релігійних культів та угруповань, не складаючи наперед з 50-ми умови на користування молитовними будинками" [12.-Ф.5.-Оп.2.-Спр.193.-Арк.8].
Станом на 1 січня 1925 р. в Україні налічувалося 10 856 релігійних громад, члени яких виключно з богослужбовою метою користувалися культовими будівлями (церквами, костелами, кірхами, синагогами, кенасами, мечетями). Віросповідний склад таких релігійних громад дозволяють відтворити матеріали доповіді про релігійний фронт в Україні, підготовленої на замовлення ЦК КП(б)У (табл. 1) [14.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2006.Арк.83].
Усі зареєстровані тоді 12 208 релігійних громад, уключаючи і сектантські, налічували 7 063 154 члени, що у співвідношенні із загальною кількістю дорослого (старшого 18 років) населення України - 17 465 040 осіб (цю цифру отримували з огляду на те, що за даними ЦСУ, станом на 1923 рік усього населення в Україні було 28 388 000 осіб, із яких 42% - дітей (до 18 років) становило 40,4%. Вважалося, що інші 56,6% дорослого населення України членами релігійних громад не виступали, хоча частина з них не втрачала зв'язку з церквою, зазвичай не беручи якоїсь активної участі в її житті [11.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2006.-Арк.83зв.].
Аналізуючи численні повідомлення з місць, адміністративний відділ Наркомату внутрішніх справ УСРР зазначав, що на 1 січня 1925 р. із загальної кількості релігійних громад (10 856) на частку православних припадало 8988, що складало 83,1% , а на 1 липня цього року серед усіх 11018 релігійних громад православних було 9165, тобто 83,3% [15.-Ф.Р-845.-Оп.2.- Спр.411.-Арк.16-17]. Збільшення кількості православних громад протягом січня-червня 1925 р., за його даними, пояснювалося, з одного боку, уточненням обліку цих громад, з другого, - виникненням "в результаті розколів" нових громад, яким молитовні будівлі віддавалися у спільне користування. Наприклад, у Черкаському окрузі у цей період у спільному користуванні православних громад перебувало 47 церков, що свідчило про появу тут 47 релігійних "порівняно недавнього походження" [15.-Ф.Р-845.-Оп.2.-Спр.411.-Арк.17].
Тим часом представники владних структур, відповідальні за ведення антирелігійної пропаганди в республіці, побіжно торкаючись питання "розколів серед віруючих", доводили, що поширення релігійного руху безпосередньо залежить від "наявних в українській дійсності специфічних умов". На їхній погляд, через те, що у період з 1917 до кінця 1920 рр. Україна являла собою арену "запеклої" громадянської війни, "безпосереднє проведення в життя основних заходів радянської влади з релігійного питання (відокремлення церкви від держави і школи від церкви)" тут, у порівнянні з РСФРР, запізнилося і фактично розпочалося тільки з 1920 р., тобто тоді, коли інша частина країни в основному впоралася з ним.
Тому після завершення громадянської війни, починаючи з 1921 р., "основні заходи Радянської влади з релігійного питання" не були ще "засвоєні" населенням, а навички і форми, способи боротьби з релігією "епохи громадянської війни і воєнного комунізму", коли "доводилося інколи безпосередньо боротися з контрреволюційними попами", залишалися ще досить сильними. В результаті, як і слід було очікувати, в Україні виникло чимало "конфліктів між населенням і суспільно-державними організаціями на релігійному ґрунті", які поряд з іншими причинами і викликали "спалах" релігійного руху 1922-1924 років у південно-західній частині України [16.-C.39].
"Питання і труднощі" національної політики сприяли "загостренню" релігійного руху й ускладнювали антирелігійну пропаганду. "Церква на Україні впродовж тривалого часу була опорою національного руху і проти Москви, і проти Польщі. Петлюрівщина та УАПЦ, яка виникла на її руїнах, пробували відродити традиції Запорізької Січі у боротьбі за віру" [16.- С.40], - повідомляли керівники антирелігійної пропаганди в республіці. Вони вважали за необхідне констатувати, "що в тих місцях, де національна ворожнеча, національні питання стояли гостро, - західна і південно-західна частина України, - там у найбільш загострених формах виявлявся антирелігійний рух" [16.-С.40].
"Саму строкатість та різноманітність" релігійних течій в Україні її керівники вбачали насамперед у "кількісно сильному та якісно різнобарвному, активному, стрімко зростаючому сектантстві". Але особливо непокоїла більшовицьку владу "різко виражена класова диференціація українського села", яка сприяла більш чіткому і швидкому оформленню релігійного руху як "руху саме суспільно-політичного, як єдиної легальної можливості для вияву антирадянської роботи ворожих елементів" [16.-С.40].
У пошуках формальних підстав для призупинення цього процесу владні