До подібних підрахунків з метою "розкриття шкідливої ролі попа не тільки в масштабі контрреволюції, але й в дрібницях побуту, в економічних жертвах, які приносить населення на утримання церков, духовенства", з 1925 р. долучилася республіканська "Спілка войовничих безвірників", що вміщувала їхні результати у пропагандистській літературі, зокрема в газеті і журналі "Безбожник". Причому останнім доводилося, за словами керівників антирелігійної пропаганди, "бити у дві мішені - і в попа, і в релігію" [18.-С.8]. "Постає питання - з чого почати? Безсумнівно, з попа - це легше, - писали вони. - Підриваючи авторитет попа, ми змусимо слухати нас самих" [18.-С.8].

Жертвами подібних амбіцій влади, підкріплених низкою правообмежень, як-от: позбавлення політичних прав, "скорочення службової правоздатності" тощо - ставали служителі культу, особливо православного. Відомо, що станом на 1 січня 1925 р. в Україні було обліковано (без виокремлення релігійних течій та угруповань) 5 213 служителів культу у 8 178 православних церквах (табл. 3) [19.-Ф.5.-Оп.2.-Спр.190.-Арк.52].

Загалом служителями культу вважалися особи, котрі брали безпосередню участь у виконанні релігійних обов'язків, незалежно від того, чи мали вони якусь духовну посвяту (єпископ, священик, диякон, кзенз, пастор, мулла, равин і таке інше), чи не мали (дяки, кістери, муедзіни, кантори, органісти, проповідники тощо), чи займалися виконанням певних релігійних обрядів як своєю професією, отримуючи від того засоби для життя, чи не одержували за виконання обов'язків служника культу жодної матеріальної або грошової винагороди [10.- С.102]. Усі ці особи, окрім тих служителів культу, котрі виконували свої обов'язки без якоїсь постійної винагороди від церковних і релігійних громад, обкладалися загальними для всіх громадян держави податками, у тому числі і державним прибутковим, спочатку згідно зі ст. 6 положення про державний прибутково-майновий податок від 12 листопада 1923 р. [10.-С. 105107], згодом ст. 1. розділу V інструкції Наркомату внутрішніх справ та Наркомату юстиції УСРР від 17 лютого 1925 р. [20.-С.67].

Пізніше всупереч конституційним положенням, за якими служителі релігійних культів відносилися до "нетрудових елементів", державний прибутковий податок стягувався з них на

підставі ст. 33 постанови ЦВК і Раднаркому Союзу РСР "Устави про державний прибутковий податок" від 14 грудня 1927 р. як з осіб вільних професій. З появою цього документа служителі релігійних культів заносилися до списку зареєстрованих громадськими організаціями та відповідними відділами місцевих виконавчих комітетів осіб вільних професій разом з вільнопрактикуючими лікарями, дантистами, акушерками, масажистками, фельдшерами, членами колегій оборонців, працівниками мистецтва, літераторами, приватними викладачами і такими іншими [10.-С.108].

Служителі релігійних культів сплачували єдиний сільськогосподарський податок у тому випадку, коли вони займалися сільським господарством. На них поширювалися вимоги про сплату одноразових податків, установлених загальним порядком, наприклад, на користь голодуючих.

Але якщо не в площині теорії творення "церковного" законодавства радянської влади, то в практично-політичному плані внаслідок такого ставлення до релігійних громад та служителів культу було створено прецедент, якого не можна було замовчувати, а тим більше ігнорувати. Ті ж самі "безбожники" не побоювалися відверто стверджували, що "насамперед зменшення кількості членів релігійних громад, яке призвело до зменшення матеріальних прибутків релігійних організацій, а значить, скоротило потребу в молитовних будинках і спроможність утримувати їх", спричинило зменшення кількості молитовних будинків усіх культів в УСРР станом на 1927 р. У 1914 році діючих молитовних будинків на теренах УСРР було 14 371, у 1927 р. - 10 987, тобто менше на 3 384, або на 23,54 % (табл. 3) [21.-Ф.166.-Оп.8.-Спр.548.- Арк.185].

Протягом 1928-1929 рр. активісти антирелігійної роботи, "маніпулюючи" тезою про матеріальну "неспроможність окремих релігійних громад утримувати будинок" (визнаючи її чи, навпаки, спростовуючи), вдавалися до пошуку спільного знаменника для цієї та інших причин (інколи їх можна розглядати і як способи) закриття культових будівель, таких як "передача храмів під інші культурно-освітні установи по приговорах", "закриття храмів, що були при школах та різних установах під час здійснення декрету про відокремлення церкви від держави". Віднайшовши його у випадках закриття культових будівель "за вимогами трудящих", які влада, мовляв, тільки виконувала, "безбожники" при підготовці відповідних звітів не враховували випадки закриття культових будівель "в адміністративному порядку (знесення через старість, перешкоди вуличному рухові тощо)" чи то випадки закриття сектантських молитовних будинків як непоказові: такі молитовні приміщення зазвичай не вважалися спеціально культовими спорудами. Якщо протягом першої половини 1928 р. в СРСР "у порядку виконання постанов

трудящих" було закрито 219 культових споруд, то в першій половині 1929 р. таких споруд налічувалося - 423, з них міських - 243, сільських - 180. Про закриття ще 317 культових споруд (154 міських і 163 сільських) тоді було порушено клопотання, вони ще очікували свого задоволення у різних виконкомах [22.-С.106].

Винесенню остаточних рішень щодо закриття