Реєстрація релігійних громад у порядку, встановленому арт. 282-309 поділу ІХ цього кодексу для товариств і спілок, що не мали на меті отримання прибутку, виключала можливість отримання цими громадами прав юридичної особи. "Релігійні громади прав юридичної особи не мають", - говорилося в арт. 360 поділу Х українського Адміністративного кодексу, заувагою до якої договори на користування молитовним і культовим майном мали складати від свого імені ті члени релігійних громад, що підписували договір, а не від імені релігійної громади [24.- С.286]. Але перелічені у ст. 365 цього поділу випадки закриття товариств і спілок, що не мали на меті отримання прибутку, поширювалися і на релігійні громади.

Релігійні громади належало закривати за постановою Наркомату внутрішніх справ УСРР або АМ СРР, або окружних виконкомів у тих випадках, коли у їхній діяльності виявлялися мета і методи, що суперечили конституціям УСРР чи Союзу РСР, а також чинним законам. У параграфі 11 типового статуту релігійної громади пояснювалося, що під виявленням у діяльності релігійних громад мети і методів, суперечних конституції УСРР і СРСР та чинним законам, розуміється, приміром, те, якщо релігійна громада розпочала політичну діяльність замість релігійної тощо [25.-С.11].

Релігійні громади можна було закривати і за рішенням загальних зборів у тому випадку, коли велика частина громади перейде до іншого напрямку тієї самої віри, і таке інше.

У тому випадку, коли число членів релігійної громади було або ставало менше 50 осіб, її також слід було закривати [24.-С.288-289]. (Щоправда, наприкінці 20-х років керівникам справою практичного відокремлення церкви від держави в Україні довелося повернутися до констатації факту існування тут двох форм релігійних об'єднань: релігійних громад і релігійних груп. Обов'язковою умовою існування релігійних громад була наявність не менш як 50-и фундаторів, що мали зареєстрований статут у порядку, встановленому для реєстрації товариств і спілок, які не мали на меті отримання прибутку. Релігійні групи могли мати у своєму складі менш, як 50 осіб і статут, зареєстрований у вищевказаному порядку, а виключно за дозволом Центрмекосо при Наркоматі внутрішніх справ УСРР (зазвичай релігійні групи зареєстрованого статуту не мали).

Поряд з релігійними громадами і групами під пильний нагляд і контроль потрапляли і всі керівні (окружні і районні) органи релігійних об'єднань незалежно від течії або культу. Згідно з поясненням Наркомату внутрішніх справ УСРР від 26 жовтня 1925 р. лише у всеукраїнському масштабі здійснювалася реєстрація статуту управлінь релігійних громад, причому проводилася вона загальним порядком, встановленим для реєстрації статуту первісних релігійних громад.

Інша справа, що радянські партійно-державні органи зазвичай уникали звернення до нормативного забезпечення здійснення "церковної волі", що дозволяло авторам антирелігійних видань замовчувати цілком реальне існування зв'язку між закриттям культових будівель чи релігійних громад та зняттям служителів культу з обліку через "зречення сану". У 1926 р. в Україні "зреклося" релігійної діяльності всього 81 особа. У 1927 р. їх мали уже 179 осіб, а в 1928 - 439 осіб, тобто у п'ять раз більше, ніж два роки тому. Нарешті, у 1929 р. тільки у 20-ти округах України "зреклося" свого "сану" 429 осіб [26.-С.6]. У пропагандистській літературі формувалася думка, про те, що саме "успіхи соціалістичного будівництва в усіх галузях народного господарства, ріст політичної свідомості серед широких мас трудящих", а зовсім не "вирішальний штурм" церкви, який розпочався разом з насильницькою колективізацією селянських господарств, спричинили інтенсивне залишення "пастирями духовними" своєї "роботи" [27.-С.6-7].

Зміни загальної структури правового механізму і політичного режиму, що відбулися на теренах Російської імперії після жовтневого перевороту 1917 р., призвели до появи стимулів, які сприяли напруженій інтелектуальній праці з осмислення складного теоретичного матеріалу, принесеного реальністю суспільного статусу церкви. Поза акцентуванням уваги навколо конфлікту з "історичними церквами" (зокрема Російською православною церквою) вони виконали ще й роль граничних підстав для існування традиційного поняття "Церкви як цілого": основної форми об'єднання всіх віруючих, належних до однієї релігії з міцною ієрархічною структурою. Принаймні, набутки його політико-правового осмислення не стали підмурком для визначення правового статусу Церкви в пореволюційному радянському законодавстві.

Перехід влади до нових політичних сил на теренах Російської імперії супроводжувався запереченням буржуазних державно-правових засад. Останні уявлялися як знаряддя поневолення і пригноблення одним економічно пануючим класом іншого, позбавленого власності і політичної влади.

Озброєна такими політичними міркуваннями нова влада вдавалася до численних спроб запровадження радикальних заходів із ліквідації історично безперспективних власників, у тому числі і РПЦ та інших конфесій. Активне втручання держави в майнову сферу релігійних установ, яка традиційно вважалася гарантованою від зовнішніх впливів, різного роду юридичні обмеження завершилися позбавленням їх правоздатності як абсолютної цінності. Стосовно релігійних установ вона мала, так би мовити, делегований характер, оскільки передавалася державою окремим віруючим, котрі перебували з нею в договірних відносинах.

Попитом у владних органів користувалися ті норми законодавства, які забороняли церковним і релігійним громадам та групам встановлювати обов'язкові внески для своїх членів, дисциплінарні покарання до них та інше. З часу появи цих норм їх реалізація потрапляла в