Г.Ф. Турченко

ПІВДЕННА УКРАЇНА В ПЕРІОД ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Період Директорії займає особливе місце в історії Української революції. Новий режим не мав часу продемонструвати свої можливості в мирних умовах, розгорнути державотворчий процес на місцях, зокрема на Півдні, створити власні владні структури, надійні збройні сили, врегулювати міжнародні відносини з сусідами, зокрема, Росією і переможцями у Першій світовій війні - державами Антанти. Характеризуючи політику Директорії, дослідник має справу з незавершеними процесами, що ускладнює їх науковий аналіз. Мабуть, через це доба Директорії в історичній науці залишається маловивченою. До проголошення незалежності України в 1991 р. на наукові дослідження Директорії взагалі було накладено табу. Хоча після 1991 р. заборони зникли, ситуація змінилася неістотно. Крім стислої монографії В. Яблонського, в Україні не видано жодної праці, в якій би у цілісному вигляді аналізувався період Директорії [1]. За кордоном спроби вивчення різних аспектів цього періоду історії України робилися. Зокрема, привертає до себе увагу семитомне видання М. Стахіва "Україна в добі Директорії УНР", опубліковане в 60-і рр. ХХ ст. [2]. Досліджуючи Директорію, автор використовував доступні йому, головним чином, мемуарні і газетні матеріали. Предмет аналізу розглядається ним під кутом зору народницьких поглядів на історію Української революції. Що ж стосується дослідження історії окремих регіонів України в період Директорії, зокрема, південноукраїнського, то їх ні в Україні, ні за кордоном не проводили.

Метою нашої статті є спроба охарактеризувати в загальних рисах особливості військово- політичної ситуації на Півдні України в період Директорії, зокрема, з'ясувати, чи продовжився в цей час процес подальшого становлення Півдня України як невід'ємної складової частини України, що тривав у період Центральної Ради та Гетьманату П. Скоропадського.

Джерельну базу статті складають документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Державного архіву Запорізької області, центральні та регіональні періодичні видання того часу ("Наша справа" (Катеринослав), "Одесский листок", "Южное слово", "Трудовая газета" (Миколаїв). "Трудовий шлях" та ін.), спогади очевидців.

Директорія вважала себе політичним антиподом Гетьманату. У першій декларації Директорії від 15 листопада 1918 р. генерала Скоропадського звинувачували в національній зраді - "скасуванні самостійності Української Держави" і прагненні відтворення неподільної Росії з усіма негативними наслідками цього акту для України. Зі свого боку Директорія проголошувала тверді наміри відновити державну самостійність України, республіканський лад і всі його досягнення, знищені режимом П. Скоропадського: "...Всі соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені, а Установчі Українські Збори твердо й непохитно закріплюють їх на українській вільній землі" [3.- С.110-114].

Одним з основоположних ідеологічних принципів Директорія вважала соборність України. Український Національний Союз, який обрав в середині листопада 1918 р. Директорію, своє ставлення до питання про територіальні межі незалежної Української Держави висловлював ясно і недвозначно. Коли 7 серпня 1918 р. було підписано угоду між Українською Державою і Всевеликим Військом Донським, за якою території Ростовської, Таганрозької і Донецької округ, населених переважно українцями, включалися до складу Війська Донського, УНС виступив з заявою, в якій говорилось, що "українське громадянство та народ ніколи не примириться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донині" [4.-С.108-109]. У іншій заяві, надісланій Гетьману у жовтні 1918 р. з приводу необхідності створення коаліційно-демократичного національного кабінету, УНС зазначив: "Український Національний Союз вважає цілком природним і нормальним злучення в один державний організм усіх заселених українцями земель, які до цього часу через складні історичні та міжнародні обставини не ввійшли до складу Української Держави, цебто Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані" [5.-С.23]. Той факт, що територія Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній є невід'ємною частиною Соборної України, в українському республіканському середовищі часів Директорії не виникало жодних сумнівів.

Заклики Директорії до повстання впали на добре підготовлений ґрунт. Невдоволення населення соціально-економічною політикою гетьманського уряду після грамоти про федерацію з небільшовицькою Росією піднялося до точки кипіння. В антигетьманському загальнонаціональному повстанні, яке почалося 14 листопада 1918 р., брали участь величезні маси людей, головним чином, селяни. Московська більшовицька газета "Правда" змушена була визнати: "Петлюрівці перемогли тому, що їм вдалося повести за собою багатомільйонні маси селянства" [6]. Очевидці і дослідники зазначають, що антигетьманське повстання в Україні розвивалося надзвичайно стрімко. "Протягом кількох днів вся Україна була об'єднана під владою Директорії", - писав у 1920 р. М. Рафес, один з керівників Бунду. Історик-марксист М. Яворський у "Революції на Вкраїні в її головних етапах", опублікованій в 1923 р., зазначає, що "протягом двох тижнів Директорія стала паном становища на Вкраїні" [7.-С.61-62]

У сучасній історіографії інколи висловлюється думка, що антигетьманське повстання знаменувало собою апогей Української революції. Цієї точки зору найчастіше дотримуються історики, що розглядають Українську революцію в руслі народницької традиції. Справді, це був наймасовіший за часів революції збройний виступ, учасники якого спиралися на підтримку багатьох мільйонів жителів України, головним чином, селян. Є ще одна обставина, яка може бути підставою для такого висновку. Директорія з першого дня свого існування стояла на позиціях утвердження повної незалежності України і у цьому відношенні відрізнялася як від Гетьманату Скоропадського, який завершив свою