Успішний початок антигетьманського повстання вселяв в його організаторів оптимізм. За умов загальної деморалізації окупаційних військ і паралічу гетьманських владних структур на місцях Директорія прагнула опанувати регіони, по можливості, мирним шляхом, стимулюючи перехід на свій бік гетьманських військ чи місцевих повстанських формувань різноманітної політичної орієнтації. У декларації Директорії, затвердженій на першому її засіданні 15 листопада, представникам режиму Скоропадського і його прихильникам пропонувалося передати владу Директорії "негайно і без пролиття крові". Російські офіцерські організації і німецьке військо в Україні були попереджені, що їх втручання в українські справи приведе до жорсткої реакції Директорії [3.-С.110-114].

Директорія виступила як загальнонаціональний демократичний центр і прагнула спрямувати масову ініціативу на відродження Української Народної Республіки. Для цього були належні підстави. Селяни, національно свідома частина інтелігенції і демократично обрані місцеві органи влади в більшості схильні були підтримати Директорію. На початковому етапі повстання, в умовах величезного загальнонаціонального піднесення, місцеве самоуправління побоювалося суперечити Директорії, навіть якщо не було прихильним національного курсу УНР. Певну роль відіграла й та обставина, що при Гетьмані ці органи були об'єктом гонінь. Директорія сподівалася, що демократичні елементи місцевого самоврядування будуть сприяти переходу влади до українського республіканського режиму мирним шляхом. Ще 2 грудня, коли Директорія ще перебувала у Фастові, на місця прийшла телеграма, підписана Головою В. Винниченком. В телеграмі повідомлялося, що 1) влада на місцях переходить до органів місцевого самоврядування і 2) Директорія буде призначати в регіони своїх представників - губернських та повітових комісарів. Місцевим управам пропонувалося подати списки кандидатур на ці посади. Ця телеграма була надіслана і на адресу органів місцевого самоуправління південних повітів і губерній України. Там, де противники Директорії були слабкі, цей наказ у тій чи іншій формі виконувався.

Національні меншини України, зокрема російська, єврейська та інші, також не наважувалися виступити проти Директорії, за якою стояло багатомільйонне українське селянство. Навіть більшовики на деякий час затаїлися, чекаючи допомоги регулярної Червоної армії.

В історіософському плані Українська революція інколи розглядається як один з важливих етапів формування модерної української нації. Вже сучасники подій робили спробу аналізувати через цю призму і повстання під проводом Директорії. Зокрема, один з лідерів єврейської соціал- демократичної партії "Поалей-Ціон" професор С. Гольдельман, свідок масового національного піднесення, яким супроводжувалося повстання, побачив у ньому процес величезного історичного значення - перетворення українського селянства в націю: "...В масах українського народу відбувається ґрунтовний переворот - маса перетворюється в націю, яка починає пізнавати себе, як щось окреме, що пред'являє право на людське існування, як новопосталий, організм, який визначивя серед інших рівних йому і одноразово - від нього чужий". На вченого і водночас політика цей процес справив настільки глибоке враження, що наступну фразу із свого тексту про повстання в Україні він підкреслив: "Ми є свідками рідкісного історичного явища, як українське трудове селянство в процесі російської революції, ставши класом, зараз внаслідок гетьманщини, німців та українського національного руху стає нацією" [8.-С.11-12; 9.-С.90].

Але оцінка впливу антигетьманського повстання на процес націотворення, яку дав С. Гольдельман, склалася на підставі подій у центральній частині України. Виникає питання: чи можна поширювати подібні висновки на південноукраїнський регіон? Відповідь на це питання може дати лише конкретний аналіз подій на Півдні.

Південна Україна у планах Директорії посідала особливе місце з огляду на її виняткове економічне і військово-стратегічне значення. Директорія прагнула якнайшвидше ліквідувати гетьманський режим в регіоні і перетворити його у складову частину відновленої Української Народної Республіки. Крім того, вихід до чорноморських портів відкривав перспективу встановлення дружніх контактів із силами Антанти. Зі свого боку Гетьман робив все можливе, щоб зберегти контроль над Півднем і вступити в контакт з командуванням військ Антанти, що тут почали висаджуватися ще в листопаді 1918 р.

Своєрідністю Півдня було те, що крах гетьманського режиму тут, в зоні окупації Австро- Угорщини, почався навіть раніше, ніж у центрі України. Наприкінці жовтня - на початку листопада під впливом революційних подій на батьківщині австро-угорські війська, які і до цього не відзначалися дисциплінованістю, почали стрімко розкладатися. Начальник Одеської міської варти 7 листопада повідомляв у Київ: "У місті до 3-х полків австро-угорської армії. Більша частина австрійців у районі ст. Товарна. У місті австрійці п'яні. Хорвати вбили своїх офіцерів. Деякі австро- угорські офіцери одяглися в цивільний одяг і очікують від'їзду солдатів, в ешелонах не їдуть" [10.- С.402]. Це типовий випадок. Стихійно, без будь-яких наказів, солдати австро-угорської армії почали вантажитися в ешелони і від'їжджати на батьківщину, грабуючи при цьому населення, розбиваючи в'язниці, звільняючи в'язнів і озброюючи їх. У відчаї командуючий австрійськими окупаційними військами в Україні генерал фон-Бельц, штаб якого знаходився в Одесі, покінчив самогубством.

Гетьманський уряд робив спробу відновити в регіоні порядок. Наказом П. Скоропадського від 8 листопада 1918 р. в Катеринославській, Херсонській, Подільській губерніях, Дніпровському, Мелітопольському, Бердянському повітах Таврійської губернії та Одеському і Миколаївському градоначальствах оголошувався військовий стан [11; 12]. Але для реалізації цього наказу власних сил не вистачало. Для підтримання порядку довелося звертатися до німецького командування. Зону розташування австро-угорських військ