Саме після цієї події в Катеринославі розпочалися активні дії військ Директорії проти більшовиків. Республіканські війська скористалися відходом з міста німецьких частин. 25 грудня більшовицькі загони змушені були відступити на лівий берег Дніпра. Однак 27 грудня вони розпочали контрнаступ, спираючись на підтримку військ Н. Махна, з яким перебували в союзі.

Захопивши м. Катеринослав, махновці і більшовики утворили Губернський військово- революційний комітет, який у наказі № 1 повідомляв, що "влада Рад у місті Катеринославі і губернії відновлюється повною мірою". Головнокомандуючим радянською революційною робітничо- селянською армією Катеринославського району було призначено Н. Махна, воєнним комісаром - Г. Мартиненка, комендантом Катеринослава - М. Хавського [50.-С.45]. Також були призначені комісари Катеринославської залізниці, пошти і телеграфу, фінансів, продовольства, праці та ін.

Проте надовго закріпитися в місті більшовикам і махновцям не вдалося. В результаті запеклих боїв з більшовиками, в яких брали участь повстанські загони отамана Малашко та Божка, Січові Стрільці під командуванням отамана Самокиша, до яких приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту, 2 січня 1919 р. вдалося знову зайняти Катеринослав й вибити більшовиків та махновців на лівий берег Дніпра [20.-С.64]. При цьому махновці зазнали значних втрат. Наступ військ УНР було зупинено за декілька десятків кілометрів на схід від Олександрівська, де на деякий час встановився петлюрівсько-махновський фронт.

Влада Директорії в Катеринославі була відновлена ще майже на місяць. Проводилася робота по організації управління та підготовці до Трудового Конгресу. Саме в цей час урядом Директорії було призначено на посаду губернського комісара відомого українського художника Ю. Магалевського, який до цього працював повітовим комісаром в Олександрівському повіті.

Повертаючись до питання про вплив антигетьманського повстання на формування національної свідомості населення регіону і утвердження його української ідентичності, зазначимо, що, на відміну від правобережної частини Півдня України, у лівобережній домінували селянські загони, очолювані переважно махновцями. Вони орієнтувалися не на Українську Народну Республіку, а на відновлення радянської влади, у розумінні якої вони, однак, різко розходилися з більшовиками. Досить сильними були тут позиції місцевих більшовиків, які також агітували за радянську владу. Однак, це не означає, що Південь був втрачений для УНР, а українська республіканська ідея не мала тут підґрунтя. Реально оцінюючи обстановку, В. Антонов-Овсієнко зробив висновок, що ці "зародки" радянської влади в Україні "легко можуть бути задушені петлюрівськими бандами". Домінування українського етнічного середовища в регіоні робило дуже проблематичним довготривалий контроль махновців і місцевих більшовиків над краєм. Рано чи пізно ці території мали підпасти під контроль Директорії.

Вирішальну роль у подальшому розвитку подій в регіоні відіграли радянські війська, які вторглися в межі Української Народної Республіки з РСФРР. Вони діяли у контакті з місцевими більшовиками і анархо-комуністами. Вже 20 листопада 1918 р. Реввійськрада військ Курського напрямку наказала підпільним комуністичним організаціям України мобілізувати всі сили, особливо на Катеринославщині, для "відновлення Радянської влади назустріч нашому руху на південь і захопленню ст. Олександрівськ, Синельникове, Павлоград" [10.-С.414].

Наприкінці січня 1919 р. воєнно-політична ситуація в районі Катеринослава ускладнилася. З одного боку, відступ з Лівобережжя Запорізького корпусу П. Болбачана поставив Катеринослав під безпосередній удар з боку харківської групи більшовицького війська. З іншого боку, перехід отамана Григор'єва на бік більшовиків ослабив оборону Катеринослава з Півдня. В результаті 26 січня 1919 р. радянські війська під командуванням П. Дибенка захопили місто й встановили тут радянську владу.

Окремо слід сказати про Крим. З Кримського півострова німецькі війська було виведено в середині листопада. Втративши підтримку окупантів, пронімецький уряд Сулькевича втратив і владу. Новоутворений проросійський кримський уряд, який складався головним чином з російських кадетів, очолив Соломон Крим, у свій час член І Державної Думи, голова таврійських губернських земських зборів. Уряд С. Крима неодноразово заявляв, що півострів є частиною "єдиної і неділимої" Росії, яка буде відтворена в найближчому майбутньому. В Криму розпочалося формування підрозділів Добровольчої армії. Невдовзі добровольчі генерали стали почувати себе в Криму господарями, цілком незалежними від крайового уряду. Фактично Крим було зайнято військами Добровольчої армії, а в Севастополь з 25 листопада 1918 р. стали прибувати військові кораблі Антанти [36.-С.84; 54.-С.7]. Після цього денікінські генерали стали визнавати лише владу французів. Отже, на територію Кримського півострова влада Директорії поширена не була.

Таким чином, можна стверджувати, що результати політики Директорії на Півдні України мали обмежений характер. Директорія УНР не змогла поширити свою владу навіть на ту територію Півдня України, що перебувала свого часу під контролем Української держави П.Скоропадського. Але слід враховувати, що Директорія діяла у значно складніших умовах. Вона не мала союзників, хоча вже на початку 1919 р. змушена була вести війну одночасно на декількох фронтах. Головною причиною обмеженості впливу Директорії у південноукраїнському регіоні був зовнішній фактор, представлений, головним чином, російськими білогвардійцями та більшовиками. Коли б не потужний більшовицько-білогвардійський тиск, національний контроль над південноукраїнським регіоном, безсумнівно, було б встановлено.

Джерела