Дещо дисциплінованіші німецькі війська стали наводити своїми методами порядок в регіоні, але 9 листопада в результаті революції кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу, а 11 листопада Німеччина підписала договір про перемир'я з Францією. Після цього боєздатність німецької армії в Україні різко знизилася, і всі помисли німецьких військових були пов'язані з якнайшвидшим поверненням додому. Значення домінуючого раніше німецького фактора в Україні різко звузилося. Однією з умов Комп'єнського перемир'я 11 листопада 1918 р. було поступове виведення німецьких військ з території країн, які утворились на теренах колишньої Російської імперії. На Україні утворився політичний вакуум.

Які сили претендували на контроль над Півднем?

Нагадаємо, що цей регіон із дореволюційних часів відзначався особливою політичною строкатістю. Крім сил, які мали українську національну орієнтацію і були вкорінені в соціальну структуру регіону, тут були широко представлені політичні течії великоруського спрямування. Нагадаємо, що з дореволюційних часів на Півдні були сильні позиції російських соціалістів - від поміркованих народних соціалістів до радикальних більшовиків і анархістів. Південь був одним з оплотів партії конституційних демократів в Україні. В умовах Гетьманщини тут зосередилися десятки тисяч біженців з центру Росії, у тому числі багато офіцерів російської армії, прихильників білого руху. Вони сприймали Україну як Малоросію, а її Південь як Новоросію і в умовах краху режиму Скоропадського горіли бажанням якнайшвидше встановити тут національну російську владу, яка в їх уяві втілювалася в Добровольчій армії.

Безсумнівно, на кінцевий результат боротьби впливало те, яку політичну силу підтримає населення, а це, не в останню чергу, залежало і від того, як ідентифікувало воно себе в національному відношенні.

Ще до початку повстання на Південь були відряджені емісари українських соціалістичних партій, головним завданням яких була організація республіканського підпілля і збройних антигетьманських загонів. УНС активно шукав тут своїх прибічників серед офіцерства гетьманських частин, дислокованих в регіоні. Зокрема, на Херсонщині над підготовкою повстання активно працювали офіцери В. Кедровський і Н. Григор'єв, які відіграли значну роль в ліквідації гетьманського режиму в губернії [13.-С.37].

Постійні воєнні дії ускладнювали розбудову вертикалі цивільної влади. Директорія активно працювала над зміцненням місцевих органів влади. Саме тому в усіх контрольованих урядом регіонах України зберігався інститут комісарів. Губернським комісарам підпорядковувались відповідно повітові, волосні та сільські комісари. Всі ці державні чиновники здійснювали свої повноваження через відповідні комісаріати. Правову основу для діяльності цих органів влади створювали нормативні акти і розпорядження Директорії та Ради Народних Міністрів. В інструкції Міністерства внутрішніх справ від 24 червня 1919 р. за № 778 зазначалося, що "губерніальний комісар є представником адміністраційної влади в губернії.", на якого покладалися проведення в життя постанов уряду та контроль за їх виконанням нижчими установами, організація місцевої самоохорони, заготівля для армії продовольства та фуражу, створення інституту інструкторів- інформаторів для роз'яснення політики керівництва УНР" [1.-С.61; 14].

Сільські та волосні комісари затверджувалися на посаді після обрання їх на волосному чи сільському сході. Це були, як правило, особи, які займали ці посади раніше, до більшовицької окупації. Повітові комісари затверджувалися Міністерством внутрішніх справ з подання губерніального комісара. Коло їх повноважень було подібне до повноважень губерніального комісара, але обмежувалося рамками відповідних адміністративних одиниць [1.-С.61; 15].

Разом з утворенням місцевих державних органів влади було збережене і самоврядування. Органи самоврядування репрезентувались міськими управами та управами у містечках, селах. Ці органи виконували дорадчі функції і, як правило, не вирішували якихось важливих питань. Інструкцією №778 МВС було запропоновано "для об'єднання діяльності органів і доцільного використання місцевих сил. утворювати при Повітових Народних Управах колегії із представників Повітового Комісаріату і повітових управ Народної (Земської), Земельної та продовольчої" [1.-С.61- 62; 14].

Однак постійні воєнні дії не тільки змінювали кордони УНР, але й породжували проблему дефіциту кваліфікованих кадрів середньої та нижньої ланок державних чиновників.

Зазначимо, що сценарій встановлення влади Директорії в різних районах Півдня виявився неоднаковим. Зокрема, досить істотно відрізнялися події в правобережних і лівобережних районах Півдня.

Почнемо з подій в Південноукраїнському Правобережжі, яке охоплювало частину Катеринославської губернії з губернською столицею і всю Херсонську губернію з Одесою, Миколаєвом і Херсоном. Тут етносоціальна база Директорії була достатньо широкою, і в деяких місцях влада до Директорії переходила мирним шляхом. Але переважав все-таки напіввійськовий чи військовий сценарій її встановлення. Для цього Директорією були використані значні сили. Вони включали в себе військові частини Гетьмана, що перейшли на бік республіки, і новосформовані в ході повстання з'єднання.

Для ілюстрації процесу формування цих сил розглянемо події в Єлисаветграді. Як зазначалося на сторінках періодичних видань, тут ще "19 листопада 1918 р. місцевий український курінь при допомозі українського галицького куреня, отримавши відповідні розпорядження Директорії, роззброїв добровольчий офіцерський загін". Був заарештований повітовий староста Верещагін, а новим комендантом міста став М. Вербицький - отаман українського куреня [16]. Як бачимо, встановлення республіканського режиму в Єлисаветграді було результатом поєднання місцевої ініціативи (український курінь з місцевих добровольців) і переходу на бік Директорії галичан, що дислокувалися тут.

На особливу увагу заслуговують події у Катеринославі, який був центром величезної губернії і одним з найбільших промислових міст України. В умовах глибокої кризи, в якій опинився гетьманський уряд