українських військ та адміністрації, де лунали гасла ліквідувати французьку зону та відправити з міста російські офіцерські загони. Щодо військ Антанти, то їх було запропоновано вважати "своїми гостями". 17 грудня губернський комісар Одеси Луценко подав до одеської міської думи письмову заяву, в якій говорилося, що "коли дума хоче уникнути пролиття крові, то вона повинна просити союзників не висаджуватися в Одесі. В іншому випадку, якщо десант буде висаджений, Директорія зустріне його вогнем" [34]. Однак заява залишилась без відповіді. Дума відмовилась взяти на себе посередництво. Делегація від українських військово- адміністративних кіл Одеси, яка відвідала французьких представників, не отримала навіть відповіді на свої вимоги.
У відповідь Директорія стала зміцнювати свої війська на Півдні. 17 грудня вона призначила генерала О. Грекова командиром усіх військ УНР на Херсонщині, Катеринославщині і Таврії. Центром для нього мала бути Одеса [35.-С.58]. В той же час штаб республіканських військ в Одесі отримав телеграму з Києва, в якій від імені уряду українським військовим заборонялося вступати в бій і пропонувалося виконати всі вимоги союзників.
У цей час ситуація в Одесі радикально змінилася. 17 грудня 1918 р. на чотирьох великих транспортах під захистом військових кораблів у місті висадився союзний десант під командуванням генерала Боріуса. Загальна кількість першої групи десантників становила 5000 багнетів. Боріус видав декларацію, в якій зазначалося, що він бере Одесу "під свою високу охорону". Склалася складна і заплутана воєнно-політична ситуація. Найбільшою воєнною силою були війська УНР. Українські війська в Одесі нараховували близько 10 тисяч чоловік і ще стільки ж було розташовано в районі Бірзули - Ананьєва - Вознесенська. Частини Добровольчої армії в Одесі були деморалізовані і вантажилися на пароплави, щоб покинути Одесу морем. Але з наближенням французького десанту плани французького командування щодо денікінців змінилися. Тепер їм відводилася роль авангарду в боротьбі за Одесу [31.-С.202-203].
Саме за згоди Е. Енно російський генерал О. Гришин-Алмазов прийняв на себе командування місцевими частинами Добровольчої армії [36.-С.84]. Гришин-Алмазов зміг переконати генерала Боріуса, який планував урочисто, з музикою вступити в місто, у тому, що потрібно негайно очистити Одесу від "петлюрівських банд". Боріус погодився, і французи фактично санкціонували жорстокі бої між військами Директорії і Добровольчої армії. 18 грудня російські офіцерські загони перейшли в наступ з району "французької зони" проти українських військ. Бої тривали доти, доки українська сторона не звернулася з пропозицією розпочати переговори. Французьке командування заявило, що українські війська без зброї повинні залишити Одесу. Тобто, мова йшла не про перемир'я, а про капітуляцію. В ніч з 18 на 19 грудня республіканські війська залишили місто, і французькі війська без жодного пострілу увійшли у Одесу. Генерал Боріус призначив О. Гришина-Алмазова військовим губернатором Одеси, що в свою чергу було затверджено генералом Денікіним.З'ясувалося, що французьке командування відкрито стало на бік великоруської контрреволюції. У його документах, адресованих жителям Одеси і регіону, з'явилося характерне: "Жители Южной России!" [31.-С.211]. Одеса перетворилась в центр антиукраїнських інтриг.
Штаб українських військ перейшов на станцію Вигода, а військові частини Директорії зайняли позиції в районі станції Дачна. У результаті 9 тисяч бійців УНР з 26 гарматами утворили Південний (Чорноморський) фронт під Одесою (командуючий О. Греків). Генералу Греківу вдалося підпорядкувати на деякий час військовій дисципліні навіть таких потенційних бунтівників, як Григор'єв. Активних бойових дій в цей час не велося, і Одеса була остаточно втрачена для Української Народної Республіки [30.-С.129]. Однак головною причиною цієї втрати був зовнішній фактор. Населення Одеси та її околиць було готове прийняти владу УНР, але на перешкоді стала Антанта.
Група військ Директорії, що діяла в правобережному секторі Півдня України, була представлена "Республіканськими військами східної Херсонщини" на чолі з отаманом М. Григор'євим. Перебуваючи на гетьманській службі, Григор'єв встановив контакти з УНС і розгорнув агітаційну роботу в Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонської губернії. Агітація, в якій поєднувалися національні і соціальні мотиви, виявилася успішною. Під його керівництвом на початку грудня 1918 р. діяло 117 партизанських загонів і груп. Загальна кількість повстанців "отамана Херсонщини і Таврії" Григор'єва наближалася до 6 тис. чол. [13.-С.38; 37.- С.125]. Взявши під контроль сільські райони, Григор'єв розпочав на початку грудня наступ з півночі на м. Миколаїв.
Ситуація в місті була складною. Ще на початку жовтня тут почала формуватися офіцерська самоохорона - майбутній миколаївський загін Добровольчої армії. її завдання комендант міста сформулював на зборах у міській думі: "Уряд утворює національну гвардію, але події йдуть надто швидко, й поки немає гвардії, треба утворити самоохорону, для цього використаємо кадри українських частин (малося на увазі гетьманські. - Г.Т.) і поповнимо охочими. ...Кошти на організацію будуть великі... На випадок відходу німецького війська їх викличуть до касарень і вони охоронятимуть місто... Служба триватиме до приходу іншої сили, яка може підтримати порядок" (напевне, маються на увазі союзники. - Г.Т.) [38.-С.35].
На початку листопада, коли Південь стояв на грані масового антигетьманського повстання, ситуація в місті ускладнилася. Мешканців найбільше лякала перспектива захоплення міста більшовиками. Ходили чутки, що "на випадок захоплення міста хоча б на один день вони насамперед виріжуть увесь склад цензової думи, потім всіх офіцерів, а потім вже всіх мешканців одеської та
