Стояти за передачу землі згідно з !V Універсалом Центральної Ради.

За введення обов'язкової і безплатної державної освіти" [25.-Ф.Р.95.-Ф.1.-Спр.6.-Арк.1].

У цьому наказі відчувається вплив політичного досвіду, який селянство набуло в умовах Центральної Ради. Напевне, воно оцінювало режим Директорії як продовження Центральної Ради, хоча керівники відродженої УНР прагнули переконати населення, що воно наслідують кращі риси Ради і відкидають її помилки.

Таким чином, населення правобережної частини Півдня, не виключаючи Катеринослав, Олександрівськ і великі чорноморські портові міста, наприкінці 1918 р. визнало владу Директорії. Більша частина його робила це зі щирих почуттів, вважаючи цю владу своєю, здатною задовольнити національні і соціальні потреби жителів регіону, інші змушені були визнати Директорію, враховуючи домінуючі настрої. Білогвардійські частини, сформовані в останній період існування Гетьманщини в цьому регіоні, без зовнішньої допомоги не мали жодних шансів закріпитися в регіоні.

На лівобережній частині Півдня України (лівобережні повіти Катеринославської губернії, Таврія і Донбас) розстановка політичних сил була складнішою, ніж на Правобережжі. Директорії не вдалося тут взяти під свій контроль масове антигетьманське селянське повстання. Територія Донбасу, Криму, Мелітопольського та Бердянського повітів після початку повстання опинилася під загрозою окупації Добровольчої армії.

Східний Донбас німецькі війська стали залишати ще до революції в Німеччині. Деякі німецькі частини були передислоковані з району Кантемирівка - Ровеньки на Західний фронт ще на початку вересня 1918 р. З Ростова і Таганрога німців стали виводити в кінці жовтня 1918 р. їх перекинули в район південних портових міст для заміни австро-угорських військ, що перебували в цей час у стані повної деморалізації. Не маючи можливості утримати басейн власними силами, Гетьман звернувся до білокозаків.

Після революції в Німеччині евакуація окупаційних військ стала масовою. Нечисленні загони гетьманських військ також виявилися неспроможними утримати під своїм контролем територію. Їх місце почали займати донські козаки і офіцерські загони, які діяли в контакті із залишками гетьманських сил. 16 листопада міністр закордонних справ Української Держави Т. Афанасьєв надіслав Денікіну телеграму, в якій заявив, що "українські сили у порозумінні з Доном і паралельно з Добровольчою армією направляються на боротьбу з більшовиками і відновлення єдності Росії" [46.- С.49].

Перспектива заміни гетьманського режиму не менш консервативним білогвардійським не влаштовувала більшість населення Донбасу. Але скористатися з цього Директорія не змогла. На перебіг подій тут вирішальний вплив справили денікінські, махновські, а пізніше і радянські війська.

Вже в листопаді - грудні 1918 р. між білогвардійцями та гетьманцями, з одного боку, і повстанськими загонами різноманітної політичної орієнтації, з іншого, розгорнулася запекла боротьба за контроль над регіоном. Ця боротьба проходила з перемінним успіхом. На кінець грудня в район Юзівки з Північного Кавказу, де дислокувалася Добровольча армія Денікіна, прибула дивізія під командуванням генерала В. Май-Маєвського. 20 грудня штаб Донецької групи військ розташувався в Микитівці, а згодом - у Юзівці [47.-С.158]. Це ще більше загострило боротьбу за контроль над басейном.

У листопаді 1918 р. австро-угорські війська залишили Мелітопольський і Бердянський повіти. Ініціативу зразу ж спробували перехопити білогвардійці. Вони намагалися не допустити сюди війська Директорії, більшовиків та придушити махновський повстанський рух, який поширився на територію повітів.

Незважаючи на досить сильні позиції махновців у регіоні, головним противником білогвардійці в той час вважали все-таки Директорію. 22 листопада А. Десницький, призначений білогвардійським командуванням Головноначальником Таврії, виступив з відозвою до населення краю, закликаючи його виступати проти Директорії. Відозва завершувалася закликом підтримати Добрармію "до приходу союзницьких військ" (тобто Антанти) та розв'язати питання про владу на Україні на українсько-російській мирній конференції. Йшлося не про створення Української держави, а про відновлення "єдиної Росії". 29 листопада 1918 р. в Мелітополь увійшли частини Добровольчої армії Денікіна, що просувалася у московському напрямку. При цьому гетьманська адміністрація, яка помітно русифікувалася, тут продовжувала діяти до середини грудня 1918 р. Білогвардійці використовували її в своїх інтересах.

11 грудня 1918 р. телеграмою командувачем білогвардійських військ було призначено начальника гарнізону Мелітополя і начальника Добровольчих військ у Мелітопольському та Бердянському повітах. Ним став полковник Берикевич. На цей час головним противником білогвардійців стали махновці, що діяли в союзі з більшовиками і ототожнювалися населенням і білогвардійцями з радянською владою. 14 грудня мелітопольський повітовий староста полковник Городиський закликав населення повіту "ніяких більшовицьких розпоряджень та наказів не виконувати і радянської влади не визнавати". Наголошувалося: "Всі більшовицькі виступи будуть придушені силою зброї, а особи, які агітують і стоять на чолі цих виступів, віддані суду за законами військового часу". При цьому в боротьбі з махновцями білогвардійці спробували використати ще не розпущені місцеві загони гетьманської державної варти, які інтегрувалися у військову структуру Добровольчої армії. У наказі білогвардійців говорилося: "Вся міська і повітова варта, кінна сотня і пошукові загони зобов'язані залишитися на своїх місцях, виконуючи свої прямі обов'язки, і як військова сила входять до складу Добровольчого Мелітопольського загону" [25.-Ф.2026.-Оп.1.- Спр.4.-Арк.40]. Крім цього, білогвардійці спробували провести мобілізацію молодих людей. Однак ця акція зустріла спротив як серед міських, так і серед сільських мешканців [48.-С.137].

Зайняття Директорією 13 грудня Києва дещо зміцнило її позиції в Північній Таврії. Почали відновлювати роботу місцеві органи самоврядування. 21 грудня в Мелітополі представниками міських і земських