Г.Ф. Турченко

СОЦІАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

В радянській історіографії історичні процеси, що відбувалися в Україні напередодні Першої світової війни, розглядалися в контексті сталінської схеми історії Росії. Згідно з цією, користуючись сучасною термінологією, аналітичною схемою, Російська імперія, переобтяжена суспільними суперечностями, невідворотно йшла до соціалістичної революції, а передвоєнні роки характеризувалися як "нове революційне піднесення" - закономірний етап на шляху до ліквідації самодержавства, а потім - капіталістичного ладу. Спеціальні дослідження і підручники рясніли статистикою робітничих страйків і селянських виступів, динаміка яких повинна була засвідчити, що у 1914 р. Росія стояла на порозі революції, а світова війна лише відстрочила її. Події в Україні не виокремлювалися в якийсь специфічний сюжет, а розглядалися у контексті цієї загальноросійської схеми, в якій національним рухам відводилася допоміжна роль. По-суті, їх розглядали як одне з додаткових знарядь для ліквідації самодержавства і буржуазного ладу в Росії, відмовляючи при цьому їм у праві на творення власної держави і повної дезінтеграції імперії.

У більшості своїй сучасні українські історики лише підходять до переоцінки цього специфічного періоду в історії України і часто продовжують, з певними модифікаціями, користуватися усталеними схемами радянської історіографії. Разом з тим, наростає прагнення до радикального розриву з радянською спадщиною. Типовий випадок - опублікована у 1999 р. у серії Інституту історії України НАН України "Україна крізь віки" монографія Віталія Сарбея "Національне відродження України" (К., 1999). Книга висвітлює період ХІХ - поч. ХХ ст., стрижнем історичного процесу якого автор вважає українське національне відродження. На його думку, "українська історіографія вже має розроблену методологічну схему українського національного відродження". Творцем цієї схеми він вважає Михайла Грушевського. Внесок інших видатних українських істориків ХІХ - ХХ століть, а також зарубіжних українсько-діаспорних та інших вчених автор оцінює у контексті того, наскільки їх погляди співпадають з поглядами Грушевського. Разом з тим, відчувається прагнення автора врахувати і здобутки західної історіографії, зокрема аналітичні схеми національного руху, які через перекладну літературу стали доступними в останні роки вітчизняним дослідникам. Зокрема, посилаючись на Зенона Когута та Івана Лисяка-Рудницького, національне відродження "українського ХІХ століття" В.Сарбей пов'язує з двома історичними процесами: по-перше, з "соціотворчим процесом формування української національно свідомої інтелігенції" і, по-друге, з "націотворчим процесом становлення української нації" [1.-С.22]. Можна було чекати, що саме ці процеси і будуть у центрі уваги дослідника. Однак, задекларовані у вступній частині монографії підходи, у самому її тексті виявилися не реалізованими.

Зокрема, це яскраво ілюструє досить об'ємний третій розділ монографії, зміст якого характеризує назва: "На порозі Української національно-демократичної

революції: початок ХХ ст." Але, які саме обставини підвели Україну в ці роки до "порогу революції", якими були конкретні наслідки "соціотворчого процесу формування української інтелігенції" і "націотворчого процесу становлення української нації" - на цих питаннях автор не акцентує свою увагу. Основний наголос у роботі робиться на систематичному, причому, досить традиційному, викладі історичних подій, які відбувалися в Україні наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст., а не на їх інтерпретації з точки зору національного відродження і перспектив державотворення.

Критична переоцінка радянської історіографічної спадщини, яка супроводжується освоєнням здобутків сучасної західної історіографії і включенням історії України в річище європейського історичного процесу, відкриває ширші перспективи для вивчення державотворчих можливостей українського суспільства напередодні революції 1917 р. Нові теоретичні підходи декларують глибинний зв'язок між модернізаційними процесами в суспільстві і націотворенням, а також викликаних ними національними рухами. У процесі переходу від маломобільного і малоосвіченого аграрно-ремісничого суспільства до мобільнішого і освіченішого - індустріально-урбанізованого - кардинальних змін зазнає соціальна структура. Глибокі і динамічні соціально-культурні зрушення супроводжуються "національною мобілізацією", в процесі якої на основі традиційних етнічних спільнот формуються модерні нації, що з часом заявляють про свої суверенні права. Жодне сучасне дослідження українського національного руху кінця ХУІІІ - поч. ХХ ст. не обходиться без посилань на Мирослава Гроха, який запропонував схему мобілізації національних рухів, зокрема, так званих "малих", "неісторичних" народів, до яких виявився віднесеним і український. Серед сучасних дослідників стосовно історії України ХХ ст. цю схему, з відповідними модифікаціями, першими застосували Богдан Кравченко і Ярослав Грицак.

Американський історик Богдан Кравченко в монографії "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття", опублікованій в 1985 р. в Канаді, розглядає формування соціальних підстав національного руху з кінця ХІХ ст. до 1972 р., коли від влади в Україні був усунутий Петро Шелест. У 1997 р. ця монографія була перекладена на українську мову [2]. На думку Б. Кравченка, слабкість українського руху в революції 1917-1920 рр. була пов'язана з недостатньою представленістю українців у стратегічних секторах політичного, економічного і культурного життя України. І тільки після встановлення в Україні радянської влади більшовицьке керівництво Радянського Союзу протягом 1920 - 1970-х рр., з одного боку, модернізувало українське суспільство, привівши до появи української адміністративної еліти, технічної інтелігенції та інших соціальних груп, а з іншого - шляхом терору і русифікації, поставило свідомі перешкоди на шляху просування нових еліт по соціальній драбині.

Богдан Кравченко розглядає етносоціальні процеси в Україні під кутом зору концепції "соціальної мобілізації". "Соціальна мобілізація, - зазначає Кравченко, - стосується зростання промисловості й