торгівлі, міст, поширення письменності та освіти, - тобто змін, які творять новий триб життя, що схиляє населення прийняти нові цінності, репрезентовані національністю, і породжує громадські ресурси, що передбачають ефективну організацію при задоволенні нових потреб. Члени мобілізованої громади найімовірніше будуть радше міськими, ніж сільськими мешканцями, письменними, ніж неписьменними, неселянськими, ніж селянськими, і освіченими, ніж неосвіченими" [2.-C.15]. У відповідності з цією творчою установкою у досить об'ємному першому розділі під назвою "Українське суспільство напередодні революції" Богдан Кравченко прагне вирішити питання, наскільки населення України ходом історичного розвитку було підготовлене до відновлення власної держави.
Подібні аналітичні схеми неодноразово застосовувалися при аналізі передумов державотворчих процесів у різних країнах Європи. Не викликає заперечення принципова можливість застосування цього підходу і до української дійсності. Справа лише у тому, як він реалізується в конкретному історичному дослідженні і наскільки аргументовані, переконливі висновки при цьому робляться. На нашу думку, Богдан Кравченко недостатньо точно оцінив стан соціальної зрілості суспільства в Україні. Причина цього, по-перше, полягає у тому, що майже всі основні параметри соціальної структури України, встановлені на основі матеріалів Всеросійського перепису 1897 р., він автоматично, без необхідних у таких випадках корекцій, переніс на 1917 р. Уже це спотворює реальну картину. По-друге, Богдан Кравченко, на нашу думку, дещо догматично застосував продекларовані ним дослідницькі методики до вивчення української дійсності початку ХХ ст. Про це, зокрема, свідчить така його творча установка: "Активна роль місцевих еліт, наявність організованого населення й інфраструктур українського життя, толерованого центральною владою, є, на наш погляд, одним з найважливіших елементів, що сприяв появі національної свідомості" [2.-C.15]. Ця установка, можливо, виправдовує себе при аналізі стану українського суспільства в Україні 20-30, чи 5060 рр. XX ст., але не в дореволюційний період, коли влада аж ніяк не толерувала національну свідомість.
У результаті аналізу статистичних матеріалів кінця ХІХ ст. Богдан Кравченко робить висновок про те, що напередодні революції "історія не забезпечила українців необхідними засобами" для вирішення їх національних завдань, зокрема створення власної держави [2.-C.68]. Особливої оригінальності у цьому висновку немає. Складається враження, що він скалькований з емігрантських мемуарів керівників визвольних змагань уенерівського табору, в яких були суто особисті мотиви до таких висновків. Разом з тим, щоб бути до кінця справедливими, зазначимо, що вивчення стану українського суспільства напередодні революції 1917 р. не було головним завданням дослідника.
Але справа, виявляється, не в тому, яке головне завдання ставить перед собою дослідник. Врешті-решт, Ярослав Грицак у своїй монографії "Нарис історії України" також фрагментарно описує мобілізаційні здатності українського руху напередодні революції. Монографія Грицака, опублікована у 1996 р., тобто напередодні виходу у світ українського перекладу книги Богдана Кравченка, присвячена ширшій проблемі - формуванню у ХІХ - ХХ ст. модерної української нації. Але його висновок щодо можливостей українського руху на поч. ХХ ст. відрізняється від висновку Богдана Кравченка більшою зваженістю і обережністю. Грицак взагалі не зводить мобілізаційні здатності українського руху до кількісних параметрів соціальної структури. Він наводить ряд фактів з історії ХІХ - ХХ ст., що не вписуються в рамки теорії модернізації [3.-С.323]. Йдучи слідом за Мирославом Грохом та іншими західноєвропейськими авторами, він особливу увагу приділяє історичній пам'яті. "Вироблений нащадками козацької старшини міф козацької України зберіг свою притягальну силу аж до початку ХХ ст.", - зазначає Я. Грицак [3.-C.100]. Взагалі він пропонує оцінювати "відсталість" і "запізнілість" українського руху у підросійській Україні "за відносними, а не абсолютними вимірами". "Немає сумніву, - зазначає Я. Грицак, - що за рівнем розвитку він значно поступався рухам тих народів, які зберегли свою національну еліту і мали кількісну перевагу серед міського населення (польському, фінському, естонському і, до певної міри, литовському). Але серед тих народів, що не входили у дану категорію, український народ, відіграв роль безумовного лідера" [3.-С.101].
Це наштовхує на думку, що справа не лише у схемах і методиках, а й у конкретно-історичних фактах, які вимагають до себе особливої уваги і які різними дослідниками трактуються по-різному. Зокрема, немає підстав доводити, що робити висновки щодо 1917 р. на матеріалах 1897 р. не зовсім коректно. Початок ХХ ст. в Україні, як і у царській Росії в цілому, відзначений досить динамічними соціально- економічними, політичними і культурними змінами. За 20 років, які пройшли після першого Всеросійського перепису, в соціальній структурі України відбулися істотні зрушення, які справили значний вплив на поступальний розвиток українського руху. Не викликає сумніву, що ці зміни необхідно якнайретельніше враховувати. Саме це ми спробуємо зробити в даній статті. Застосування будь-якої аналітичної схеми, навіть найдосконалішої, не звільняє дослідника від обов'язку з повагою ставитися до історичних фактів. Будь-яка схема, будь-яке узагальнення в історичному дослідженні повинно ґрунтуватися на фактах, достовірність яких має визначатися стандартними історіографічними процедурами. Лише у цьому випадку аналітична конструкція може претендувати на відображення реальних історичних процесів. Саме таке відношення до фактів ми спробували реалізувати в даній статті. Це по-перше.
По-друге, ми виходили з того передбачення, що перспективи державотворення визначаються не лише параметрами соціальної структури суспільства у доповненні з історичною пам'яттю населення. Зокрема, Георгій Касьянов вважає, що Володимир Кравченко у своїй монографії "дещо абсолютизує вплив соціальних змін на