Цей факт суперечить модернізаційним схемам націотворення, які домінують у сучасній історіографії. У цьому факті Роман Шпорлюк вбачає навіть принципове несприйняття українцями ідей модернізації [33.-С.5]. Модернізація в Україні, на думку Ореста Субтельного набула неукраїнських форм. Як він зазначив у передмові до першого видання "Україна. Історія", "існує фатальний двоподіл між тим, що є українським, і тим, що є модерним" [34.-С.15].

На думку сучасних дослідників причини такої суперечності полягали в низькому освітньому рівні українських селян та особливостях їх колективної психології, яку модернізаційні процеси змінювали досить повільно. Наприкінці ХІХ ст. лише 18,9% населення України віком більше 10 років вміли читати. Серед власне українців цей показник був ще нижчий - 13%. Рівень грамотності росіян був вдвічі, євреїв - утричі вищий, ніж українців [3.-С.61].

Ці дані стосуються 1897 р. і на їх підставі немає сенсу робити висновки про стан освіченості населення України напередодні Першої світової війни чи революції 1917 р. За передвоєнні роки у цій сфері відбулися істотні зрушення. Так, у 10 повітах Полтавської губернії за 1897-1910 рр. відсоток освічених підвищився з 16,9 до 23,7, у 10 повітах Харківської губернії за 1897-1913 рр. - з 16,8 до 25,1. Серед жителів Харкова за ці роки письменність зросла з 52,5 до 66,6%. У цілому в Україні напередодні революції 1917 р. рівень освіченості населення України становив 28%. Прогрес у порівнянні в 1897 р., як бачимо, відчутний. Але середні цифри по Україні приховують суперечливості цього прогресу, зокрема стан освіченості окремих національних груп. Як і раніше, відсоток освічених серед українців був нижчим, ніж відповідний показник серед євреїв, росіян чи поляків, що жили в Україні. У цьому відношенні за 20 років мало що змінилося. Однак, одна дуже суттєва зміна, все ж, відбулася. Якщо наприкінці ХІХ ст. українців з початковою освітою серед жителів України було менше, ніж євреїв, росіян, поляків та інших представників національних меншин (у загальній сумі), то напередодні революції ситуація була зовсім іншою: українці абсолютно були найчисленнішою освіченою групою. Цю обставину необхідно враховувати при аналізі здатності українського суспільства сприймати модернізаційні зміни, а разом з ними ідеї, якими вона супроводжувалася.

Однак, зазначений висновок не спростовує інше спостереження істориків: у масштабах всієї імперії до міст прибували переважно селяни з районів вищого рівня грамотності та з розвиненішими несільськогосподарськими (фабрично- промисловими та іншими) уміннями населення. Українські селяни, що мали нижчий рівень грамотності і були сильно прив'язані до сільського господарства, емігрували не до міст, а до інших сільськогосподарських районів.

Як відомо, у ХУІІ-ХУІІІ ст. Україна була одним з найосвіченіших регіонів Російської імперії. В ХІХ ст. ситуація кардинально змінилася. Історики вбачають причини погіршення стану освіченості українських селян в декількох причинах. По- перше, традиційний страх російської влади перед українським селянством, так як і перед українцями взагалі. Вона боялася, що поширення освіти перетворить українських селян у неспокійний соціальний і національний елемент. По-друге, через антиукраїнську політику в освітній сфері українські діти навчалися не рідною, а російською мовою, яка була для них не зовсім зрозумілою і якою вони не розмовляли ані вдома, ані на вулиці і нерідко дуже швидко під впливом місцевої мовної стихії забували. Земський статистик Юхим Павловський, який у 1899 р. обстежував сільське населення Олександрівського повіту Катеринославської губернії, описав оцінку одним селянином ефективності освіти у місцевій школі: "Ось узяти хоча б мою дівчину, ходе до школи другу зиму, а що вона зна? Нічого!.. Учитель каже їй: прочитай та розкажи, про що пишеться; а воно сердешне, не розуміючи книжньої мови сидить цілісіньку ніч, поки здебільшого вивчить на пам'ять. Яка це наука?!.. Справжня мука!.." [35.-С.5]. Але було немало і тих, хто успішно опановував двомовність і поглиблював свої знання на російській. Згаданий вище Юхим Павловський з цього приводу писав: "Краще яке-небуть світло, ніж темрява без жодного просвітку!.." [35.-С.7].

Щодо другого чинника, чому українські селяни обминали міста, була їх сильна прив'язаність до землі. Цей чинник також пояснюється специфічними українськими умовами. У російських губерніях родючість землі була значно нижчою. Тому замість змушувати селян працювати на землі, російським поміщикам було економічно вигідніше одержувати від них певну суму грошей. Щоб заробити ці гроші, селяни змушені були найматися на роботу у місто чи на фабрику. Внаслідок цього після ліквідації кріпацтва багато з них вже мали навички праці на промислових підприємствах. В українському селі найпоширенішою формою відробітків кріпацьких повинностей була панщина. Це не стимулювало зв'язків українського селянина з містом і промисловим виробництвом. Таким чином, українські селяни не могли конкурувати з російськими, які були краще підготовлені своїм попереднім досвідом, особливо якщо йшлося про працю на промислових підприємствах [36.- С.120-121].

Були і глибокі соціально-психологічні підстави цього явища. Чи не єдиним правильним та справедливим джерелом добробуту, багатства українські хлібороби традиційно вважали землеробську працю. На думку Юрія Присяжнюка, таке розуміння ролі землеробської праці спричинилося домінуванням у світогляді тогочасного сільського