Натуралізм ментальності українського хлібороба виявлявся в надмірній моральній абсолютизації значущості фізичної праці. За оцінкою О. Михайлюка, переконанням, що лише ручна праця на землі виправдовує багатство, що лежало в основі селянських уявлень, пояснюється презирство, із яким селяни ставилися до поміщиків, чиновників, фабричних робітників, інтелігентів, бачачи в них "ледарів". Зневага, неприязнь, а інколи й ненависть трудівника - землероба до "панів", до яких, як правило, відносили і всіх міських жителів, виявлялася в його критично- недовірливому ставленні до їх діяльності, побуту, дозвілля, що змішувалося із заздрістю. Водночас абсолютизувався власний спосіб життєдіяльності ("від землі"), тим більше, що з існуючих він був найдавніший ("вічний"), простий і зрозумілий [38.-С.104]. Ставлення до міста і міських жителів у українських селян було, по меншій мірі, недоброзичливим.

Пореформена ринкова еволюція в суспільстві, що внесла в традиційний спосіб життя українського селянства ряд змін, в той же час мінімально вплинула на його соціально-психологічну самобутність. Ментальність українських хліборобів характеризувалася збереженням у загальних рисах традиційної землеробської культури, пріоритетністю праці на землі [38.-С.107].

Але справа, звичайно, не лише в селянських традиціях. Політика царизму, хоча і не прямо, впливала на соціальну мобільність українського населення. Бо, зазначає Ярослав Грицак, якщо б припустити, що на час промислової модернізації Україна була б незалежною і політичні кордони України збігалися з етнічними, то тоді б місцеві селяни у пошуках роботи не мали б іншого вибору, як найматися на місцеві промислові підприємства та йти у місто [36.-С.121].

Не дивлячись на перераховані обставини, українське село, хоча й повільно, змінювалося. Для українських селян, як і для більшості народів Східної Європи, щоденне життя передвоєнного періоду справді складалося із складної суміші "архаїчного" і "модерного", що формувалося в рамках традиційних відносин. Причому, навіть досягнення модерного суспільства вони прагнули використати для самозбереження свого особливого соціального стану і властивих йому цінностей. Так трапилося, наприклад, з кооперацією.

Українське селянство ще у другій половині ХІХ ст. стало об'єднуватися в кооперативні організації. Це була спроба вирватися з-під грабіжницької залежності від перекупників, яких у хлібозаготівлях було не менше чотирьох груп: сільський перекупник або агент, містечковий скупник, крупний відправник, експортер чи мукомол. Напередодні Першої світової війни в Україні налічувалося понад 10 тис. різних кооперативних товариств, які об'єднували щонайменше 3 млн. селян - до 3/4 селянських господарств [39.-С.45]. Це був величезний успіх, адже, не дивлячись на явну вигоду, пересічний селянин прагнув виходити на ринок самостійно і лише після декількох невдач наважувався звернутися до кооперативу.

Напередодні Першої світової війни помітно посилився економічний потенціал кооперативів України і їх прагнення до об'єднання. У 1911 р. київські кооперативи на чолі з Х. Барановським спробували організувати Всеукраїнський кооперативний банк, але зустріли опір уряду. Один з лідерів української кооперації М. Левицький запропонував компромісний варіант: кожен регіон України мусить мати свій особливий кооперативний центр з банком. Ця ідея була сформульована на Всеросійському з' їзді кредитної кооперації. Але на з' їзді перемогла централістична тенденція, наслідком якої було створення Московського народного банку, що об'єднав кредитну кооперацію всієї імперії.

Однак, ідея не вмерла. На крайовому з'їзді представників хлібної торгівлі, що відбувся у 1913 р. в Катеринославі за участю земців, кооперативів, біржових комітетів постало питання централізації хлібної торгівлі в руках єдиної хліботорговельної організації. Пропонувалося утворення хліботорговельного центру України, який би протистояв західноєвропейським торговельним агентам, що нав'язували виробникам хліба свої умови. Іншим завданням цього центру було протистояння банківському капіталу, що все більше прибирав до своїх рук експорт хліба. Так, з 100 млн. пудів хліба, вивезеного у 1909 р. з Миколаївського порту, 36 млн. припадало на частку банків.

Ця ініціатива також не була реалізована. На хлібному ринку домінували банки. Українська кооперація без допомоги держави виявилася неспроможною протистояти іноземному і російському фінансовому капіталові [18.-С.69-70].

Українська кооперація не обмежувалася економічною діяльністю. Кооперативи прагнули підтримувати тісні зв'язки з місцевими земствами і різними земськими установами. З земств лунали заклики про необхідність узгодженої економічної політики кооперації всіх землевласників, у тому числі великих, у конкурентній боротьбі з банківським капіталом, який прагнув монополізувати хлібну торгівлю і нав'язати аграріям свої жорсткі умови. Не випадково з кооперації вийшло багато представників українського національного руху, членів і керівників українських національних партій, які стали в майбутньому активними діячами Української революції (Б. Мартос, М. Стасюк, М. Порш, Х. Барановський та ін.).

Селянство в умовах модернізації не втратило здатності до активних протестних дій. Його потенціал помітно зріс. Селянські повстання, що відбувалися на Харківщині і Полтавщині у 1902-1903 рр., деякі дослідники навіть називають революцією. Ці селянські заворушення здебільшого не мали національного чи політичного характеру, але українські інтелігенти з Революційної української партії, які брали участь у селянських виступах, прагнули надати їм певних рис організованості і національно-визвольного характеру.

Практично всі губернії Наддніпрянщини охопили селянські виступи в роки революції 1905 р. Саме в цей час стало проявлятися прагнення селян до об'єднання в організації - Селянські спілки, які часто діяли під