формування національної свідомості" [4.-С.276]. Зміни в соціальній структурі, урбанізація суспільства не завжди сприяли пробудженню національної свідомості. Ці зміни могли стати і додатковим фактором денаціоналізації. З іншого боку, на формування національного руху і пов'язаних з ним державотворчих перспектив впливали, а інколи і досить істотно, також інші фактори, які і до соціальної структури не мали прямого відношення, і на національну свідомість діяли опосередковано. Цілком погоджуємося з Ярославом Грицаком, який, повторюючи Івана Лисяка-Рудницького, стверджує, що "Кожна з цих (неукраїнських за національним походженням. - Авт.) течій і народів зробили свій внесок в "український проект", часто не усвідомлюючи та переслідуючи цілком відмінні цілі" [3.-C.8]. Необхідно враховувати все, що справляло не лише прямий, але і непрямий, опосередкований вплив на суспільно-політичні процеси в Україні і сприяло формуванню передумов Української революції.
Це досить складне дослідницьке завдання. До нього слід ставитися як до цілком самостійного і, по-можливості, відокремлювати від іншого - аналізу наслідків Української революції 1917 р. Для багатьох дослідників поразки революції стали чи не найголовнішим аргументом на користь ідеї незрілості українського руху і неможливості створення ним держави. При такому підході свідомо "колекціонуються" ті параметри українського суспільства початку ХХ ст., що не відповідали високим європейським стандартам і залишаються без уваги всі інші. Складається справді вражаюча картина, яка дає для деяких дослідників підставу констатувати: українці напередодні 1914 р. "являли собою етнографічну масу" [5.- С.174]. Причому таке судження декларується як очевидна істина, після якої обговорення перебігу революції 1917 р., її можливостей, перспектив, а особливо, поразок перетворюється в досить нецікаве, нудне заняття. Такий підхід задовольнити нас не може. Слід враховувати весь комплекс обставин, у якому опинилася напередодні Першої світової війни Україна - як несприятливих, що гальмували національне відродження, так і сприятливих, що відкривали перед українським державотворенням певні перспективи. Саме з такими намірами підходив до аналізу соціальної структури і національного складу населення України, стану і можливостей українського визвольного руху напередодні революції 1917 р. автор даної статті.
Однак, реалізувати ці наміри у рамках існуючих аналітичних схем визвольного руху важко. Ці схеми зосереджуються, головним чином, на внутрішніх ресурсах національного руху і тим самим звужують можливості дослідника. Що ж стосується перспектив державотворення, то вони, як вже зазначалося вище, не зводяться до стану української еліти, рівня національної свідомості різних соціальних груп українського суспільства і мобілізаційних можливостей українського руху. Значний вплив на загальний баланс справляли інші сили - як внутрішньоукраїнські, так і позаукраїнські. Були і зовнішні рамки, в яких відбувався український соціально- політичний процес - Російська імперія. Розвиток імперії мав свою логіку, а вирішення українського питання було нерозривно пов'язане з її долею. Нарешті, на майбутнє України величезний вплив справляли геополітичні реалії, міжнародні відносини, конфлікти і війни. Майбутнє України було результатом дії безлічі сил і факторів і значною мірою залежало не від неї самої. Але при цьому, саме від неї залежало, чи скористається вона сприятливими обставинами для створення власної держави. У цьому контексті питання про соціальну базу українського державотворення виступає на перший план. Для окреслення цієї бази, аналізу її параметрів слід, перш за все, звернутися до соціальної структури України передвоєнного періоду, виявлення властивих їй суперечностей.
Соціально-економічні параметри українського суспільства на початку ХХ ст.
Як відомо, у ХХ ст. Україна ввійшла бездержавною, розчленованою між двома європейськими імперіями - Російською та Австро-Угорською. Її землі були повністю інтегровані в адміністративний лад цих імперій, причому інкорпоративні та інтеграційні процеси, що відбувалися на теренах Російської імперії - ліквідація політичної автономії України, Фінляндії, Прибалтики, реформування їх владних інституцій відповідно до загальноімперських стандартів - призвели до більш негативних наслідків для наддніпрянців у порівнянні з західноукраїнцями. В Російській імперії не були збережені навіть мінімальні ознаки історичних особливостей географічного розселення українського народу, а територія підросійської України була розділена на 9 губерній, управління якими здійснювалося за тими ж принципами, що і управління внутрішніми російськими губерніями.
Станом на 1914 р. населення України становило 48,0 млн. чол. На територіях українських губерній, що входили до складу Російської імперії і які є об'єктом даного дослідження, восени 1917 р. мешкало 31,2 млн. чол. [6.-С.102-103, 114]. За розмірами території і чисельністю жителів Україна була однією з найбільших європейських країн і могла порівнюватися, наприклад, з Францією, Італією чи Англією. Однак, вона стояла на іншому, у порівнянні з цими країнами, рівні соціально-економічного розвитку. У найзагальнішому вигляді цей рівень характеризує розподіл населення України за основними заняттями. Достатньо повні і вірогідні дані щодо цього дають результати Всеросійського перепису 1897 р. (див. табл. 1) [7.-С.10, 12].
Таблиця 1.
Заняття населення України на 1897 р.
Матеріали таблиці 1 свідчать, що наприкінці ХІХ ст. майже 3/4 населення України було зайняте в сільському господарстві. Ці дані характеризують Україну, як суспільство, що переживало складний і суперечливий етап переходу від аграрного до індустріального стану.
У наступні 20 років у структурі занять населення України відбувалися істотні зрушення. Це очевидно. Але точних і повних даних, які б характеризували цей процес, немає. Є дослідження окремих авторів, зокрема Івана Рибалки і Федора Турченка, які свідчать, що у 1897-1917 рр. питома вага зайнятого у сільському господарстві населення зменшилася до