У загальному вигляді рівень економічного розвитку дореволюційної України характеризує співвідношення обсягів сільськогосподарської і промислової продукції. На долю сільського господарства у 1913 р. припадало 51,8% продукції народного господарства, а на долю промисловості - 48,2% [8.-C.28]. Вже це дозволяє стверджувати, що говорити про занадто низький рівень промислового розвитку і про недостатньо просунуті модернізаційні процеси в Україні напередодні 1917 р. немає належних підстав. У радянські часи в історіографії побутувала думка про середній рівень (у порівнянні з Західною Європою) розвитку капіталізму в Україні напередодні революції 1917 р. На наш погляд, цей висновок не має ідеологічного навантаження і відбиває реальний рівень економічного розвитку України. В історичній літературі на конкрентих фактах доведено, що в аграрному секторі України при величезних пережитках кріпосництва все ж домінували ринкові відносини. Бурхливо розвивалася капіталістична промисловість. На початок ХХ ст. Україна перетворилася в головний вугільний район імперії, її металургійну базу, основний центр цукрової промисловості, сільськогосподарського машинобудування.

Це могло б перетворити Україну в індустріальний центр імперії. Але цього не сталося. У літературі досить чітко окреслені особливості струкутри промислового виробництва України, які стали на заваді такого розвитку подій. Напередодні Першої світової війни у добувній (гірничій, гірничозаводській, металургійній, добування і обробка мінералів) і харчосмаковій галузях одержувалося 82,1% обсягу промислового виробництва України і лише 10,4% в обробці металів і виробництві машин. Така однобока структура промислового виробництва характерна для економіки, що складалася як колоніальний придаток господарства імперського центру. Поза Україною її сировина і напівфабрикати перетворювалися у кінцевий продукт, який в Україні, ізольованій від закордону високими митними бар'єрами, реалізувався за монопольними цінами. Ця обставина ставила у невигідне становище усіх жителів українських губерній, незалежно від їх соціального стану і національного походження, і породжувала їх незадоволення імперською політикою центру, що неминуче проявлялося в економічних відносинах, соціальному житті, ідейно-політичній сфері.

Як правило, розвиток модернізаційних процесів розглядається у тісному зв'язку з урбанізацією суспільства. Згідно з даними перепису 1897 р. у містах України було зосереджено 13,2% населення. У наступні роки відсоток міських жителів збільшувався і досяг напередодні Першої світової війни 18%. По окремих регіонах відсоток міських жителів істотно відрізнявся від цих показників: там, де розвиток промисловості відбувався інтенсивніше (Донецько-Криворізький басейн), або де була розвинутіша торговельно-посередницька діяльність (південні порти) міських жителів було більше. Але до західноєвропейських, чи навіть центральноєвропейських показників це ще було далеко. У зв'язку з цим може здатися, що наведене вище положення про середній рівень розвитку капіталізму суперечить даним про недостатнє розгортання в Україні урбанізаційних процесів. Для вирішення поставлених в статті питань це дуже важливо, адже у модернізаційних схемах міському населенню відводиться виключно важлива роль. Рівень урбанізованості суспільства вважається однією з істотних причин успіху чи неуспіху (як у випадку з Україною) національно-визвольного руху.

Справді, напрямок розвитку суспільства в Україні, як і в інших європейських країнах, багато у чому визначався саме містами. Міста були адміністративними, культурними і промисловими центрами. Місто втілювало владу з усіма її атрибутами; у містах була зосереджена адміністративна і інтелектуальна еліта. Тут концентрувалися регіональні центри російських соціалістичних, ліберальних, консервативних і чорносотенних партій і редакції періодичних видань - від помірковано-ліберальних до вкрай реакційних, чорносотенних. Найбільші міста України - Київ і Одеса - були у той же час найвпливовішими гніздами російських чорносотенців. Разом з тим, у містах зосереджувалися і центри національного руху, українського національного руху, українські національні партії і позапартійні об' єднання.

З розгортанням процесів індустріалізації міста перетворювалися у центри економічного життя, транспортні і комунікаційні вузли. У містах концентрувалися підприємці, робітники, інженерно-технічний персонал, кустарно-ремісниче і торговельне населення. Але та обставина, що історично місто зростало, головним чином, за рахунок сільського населення, часто на сільській території, не могла не вплинути на його соціальну структуру. У місті були представлені усі суспільні верстви населення, у тому числі і традиційно сільські. Причому, питома вага цих верств у міському і сільському населенні відрізнялася неістотно. Так, наприклад, робітники становили 23,2% міського населення і 20,3% сільського. Усі верстви підприємницької буржуазії включали 12,1% міських жителів і 16,1% - сільських [8.- C.36]. Специфіка міста в умовах України, таким чином, полягала не в різному співвідношенні в їх населенні основних категорій населення. Різними були самі ці категорії. Якщо у місті були зосереджені найбільш кваліфіковані, кадрові фабрично- заводські робітники, велика і середня торговельно-промислова буржуазія, то у селі їх аналогами були сільськогосподарські і кустарно-промислові робітники, заможне і селянство, і підприємницька верхівка місцевого кустарно-ремісничого та торговельного населення. Кваліфікованішими були також міські кустарі і ремісники,

вищими був їх рівень продуктивності і прибутків. Місто було зосередженням передовіших господарських форм, село - відсталіших. Село було обплутане густою мережею патріархально-кріпосницьких пережитків, місто було від них, у значній мірі, вільним. У реальному житті місто йшло попереду села і вело за собою село. Разом з тим, місто і село залишалися складовими досить суперечливого, але єдиного соціального організму, а соціальні