У цьому контексті виникають питання: чи здатне було місто України вести за собою українське село; по-друге, наскільки недостатньо урбанізоване українське суспільство могло претендувати на вирішення питання державотворення. Якщо виходити з наведених вище даних про 18% міського населення напередодні 1917 р., то відповідь на поставлені питання, особливо останнє, напрошується скоріше негативна, ніж позитивна.

Однак, висновок про недостатню (для успішного розгортання державотворчих процесів) урбанізацію України напередодні Першої світової війни потребує істотного уточнення. Офіційна статистика, на підставі якої історики робили цей далекосяжний висновок, до міських поселень відносила лише адміністративні осередки. Але урбанізаційні процеси другої половини ХІХ- поч. ХХ ст. привели до того, що в Україні, особливо у її південно-східних районах, виросло багато містечок, заводських і рудничних селищ, а чимало сільських населених пунктів втратили свій аграрний характер і перетворилися в індустріальні чи торговельно-промислові селища, по-суті, дрібні міста. Але в офіційних матеріалах ці поселення продовжували відносити до сільських. Якщо ж урахувати їх у складі міських поселень (якими вони були в дійсності), то рівень урбанізованості населення України виявиться значно вищим. Так, за даними обрахування міського населення 1917 р. і передвоєнних земських обстежень, які відійшли від офіційних критеріїв в оцінці міських поселень і взяли на озброєння соціально-економічні, міське населення становило 27% жителів України, причому, у дрібних міських поселеннях (5-10 тис. чол.) було зосереджено 41% міських жителів, у середніх (10-100 тис. чол.) - 41%, у великих (понад 100 тис. чол.) - 18% [9.-С.205]. Ці дані залишаються, як правило, поза увагою дослідників, що вивчають модернізаційні процеси в Україні й пов'язані з ними перспективи українського національно-визвольного руху.

Однак, самі по собі дані про економічну структуру України, розподіл населення за головними джерелами існування, чисельність і питому вагу міських жителів в населенні України мало що говорять про перспективи її національного державотворення. Ці дані слід розглядати в контексті національних відносин в Україні, на які її бездержавне становище справило значний вплив. Взагалі, зрозуміти особливості суспільних відносин в Україні на початку ХХ ст. неможливо без врахування національного фактору.

Переважна більшість населення України тоді була представлена корінною, або, як пишуть сучасні політологи, "титульною" нацією. Разом з тим, понад чверть його належала до національних меншин (див. табл. 2) [Табл. складено за: 10.-С.12]. Найчисельнішими з цих меншин наприкінці ХІХ ст. були російська і єврейська.

Однак, чисельна перевага українців над національними меншинами проявлялася нерівномірно у різних регіонах України. У більшості своїй, українці були зосереджені в губерніях, що зазнали найменшого впливу індустріалізації. На 1897 р. в губерніях Лівобережжя відсоток українців до всього населення складав 80,9%, Правобережжя - 76,9%. А в степових губерніях, найбільш розвинених індустріально, частка українців складала тільки 56% [3.-С.19-20].

За 20 років, які пройшли після перепису 1897 р., національний склад населення змінився мало, хоча дослідники стверджують, що природний приріст українців в Україні був вищий, ніж представників інших етнічних груп, а значить, їх питома вага в населенні поступово збільшувалася.

Роль етнічного фактора надзвичайно посилювалася і кардинальними відмінностями в національному складі міста і села в Україні. Століття колонізаторської політики царизму, особливості соціально-економічного розвитку України та землеробська ментальність українців, інші обставини призвели до того, що в передвоєнні роки представники титульної нації в містах України становили меншість (див. табл. 2).

Існувала надзвичайно несприятлива для українців тенденція: що більшим було місто, то менше в ньому їх проживало. Лише в містах з населенням менше 10 тис. українці становили, хоч і незначну, більшість міського населення. А у чотирьох головних українських містах (Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі), що були адміністративними, військовими та економічними центрами України, українці становили 17% населення [2.-С.28].

Друга несприятлива для українців тенденція полягала у тому, що вони були не лише міською меншістю (зрештою, за виключенням небагатьох великих міст, жодна етнічна група в містах не була представлена абсолютною більшістю), але і периферійною меншістю. У масі своїй українці - це жителі передмість, що тяжіли до тієї зовнішньої межі, де місто зливалося з селом. Дуже часто - це ті ж селяни, що вели своє господарство в міській зоні. Напередодні Першої світової війни 20,6% міського населення (лише офіційні міста!) були земельними власниками, а офіційна статистика Росії показує, що 32,4% жителів 9 українських губерній відносилися до стану селян [11.-C.88-89]. Що ж стосується центральних кварталів, то там була зосереджена управлінська, фінансова, торговельно-промислова та інтелектуальна верхівка. Навколо промислових підприємств, кустарно-ремісничих майстерень і транспортних вузлів було зосереджене, переважно, російське і єврейське населення.

Нетипове для України становище склалося на Лівобережжі, колишній території Гетьманщини, де українці претендували на більшість у складі міського населення. Але зосереджені вони були, головним чином, в малих містах Полтавської та Харківської губерній. А в головних містах цього регіону, Харкові і Кременчуці, вони становили, відповідно, 26% і 30% населення [2.-С.26].

Коментуючи дані таблиці 2, необхідно пам'ятати, що до російського (по рідній мові) населення України відносяться не лише етнічні росіяни, а й зрусифіковані представники інших національностей, що вказали на російську мову як на свою рідну. Третьою за чисельністю етнічною групою були євреї. Нагадаємо, що Україна входила до так званої "смуги осілості" євреїв, і багато з