Сільське господарство також еволюціонізувало по ринковому шляху: в селі відбувалася майнова диференціація, формувалася соціальна група фермерства, але характерний для капіталізму розкол на найманих робітників і підприємців ще чітко не визначився і ускладнювався існуванням соціального релікту - класу поміщиків, по відношенню до якого селянство, незалежно від майнового становища окремих його прошарків, все ще протистояло як єдиний стан.

Оскільки українське суспільство на початку ХХ ст. характеризувалося переплетенням патріархально-напівкріпосницьких і суто буржуазних відносин, його соціальний лад у цілому і становище кожної з соціальних категорій необхідно аналізувати з урахуванням цих двох факторів.

Особливо яскраво це переплетення проявилося в становищі поміщиків і селянства.

Поміщики

До 1861 р. поняття "поміщик" ототожнювалося з поняттям "помісний дворянин". Володіння населеними маєтками (спочатку на умовах несення державної служби, а потім і безумовно) було до реформи 1861 р. виключним привілеєм потомственних дворян. І після скасування кріпосництва вони залишили за собою цілий ряд привілеїв - право переважного вступу на державну службу, заміщення ряду посад по місцевому самоврядуванню, правом дворянських об'єднань виступати з клопотання безпосередньо перед монархом, правом заснування закритих навчально-виховних закладів, виключним правом користуватися послугами Дворянського банку. Але життя брало своє. На початку ХХ ст. багато дворян розорилися, втратили свої маєтки, які придбали представники інших станів суспільства. Станом на 1913 р. дворяни українських губерній продали майже 6 млн. десятин землі. Втрачена ними земля перейшла, здебільшого, до заможних селян, а також купців, міщан та представників інших станів. В пореформені роки поняття "помісний дворянин" вже не обов'язково ототожнювалося з поняттям "землевласник". На початку ХХ ст. до поміщиків тодішня влада і статистика відносили всіх великих землевласників. Велике землеволодіння все більше набувало рис всестановості. "Великими землевласниками" (а значить - поміщиками) офіційна статистика, владні структури, а потім і дослідники вважали всіх, хто мав 50 і більше десятин землі. При цьому, станове походження не бралося до уваги. Вважається, що напередодні революції таких господарств було 38,7 тис., а загальна чисельність поміщиків з урахуванням членів сімей становила близько 300,0 тис. чол., або 0,9% загальної кількості 9 українських губерній.

Таким чином, аграрно-капіталістичний розвиток спричинив досить глибокий розклад колишнього помісного дворянства. Напередодні Першої світової війни лише 14 тис. дворян володіли маєтками з земельними площами понад 50 дес. землі. Десятки тисяч дворян втратили землю і шукали інші джерела існування (державна служба, підприємництво, вільні професії тощо). Їх місце заступили представники інших станів: 24 тис. вихідців із селянства, купецтва та інших станів стали великими (тобто мали більше 50 дес.) землевласниками. Але соціальне ядро помісного дворянства все ж збереглося. У 1905 р. в Україні залишалося 5 тис. дворянських маєтків, кожен з яких мав 500 і більше десятин землі. Власникам цих маєтків належало 20% земельного фонду України - 9 млн. дес. землі [13.-С.54]. Окремі з них володіли 50, 100 і навіть 200 тис. дес. землі [14.-С.54].

Лише деякі з великих дворянських господарств були побудовані як високоінтенсивні і капіталістичні економії. Такі маєтки - виключення з загального правила. У більшості випадків перебудувати поміщицьке господарство на нових засадах не вдавалося. Земельні площі понад 500 дес. при тодішній агротехніці, за оцінкою спеціалістів, було дуже важко, якщо взагалі можливо організувати на капіталістичних засадах. Земля або здавалася в оренду на грабіжницьких засадах або оброблялася навколишнім селянством з використанням свого ж реманенту. У цілому селянство України щорічно вносило поміщикам орендну плату в розмірі 70 млн. крб. золотом, що становило майже 50% зібраного врожаю [13.-С.13]. Поміщикам не обов'язково було ламати голову над впровадженням агротехнічних новацій, адже вони мали можливість отримувати великі прибутки від свого господарства, тільки здаючи землю в оренду. Навіть поміщицькі економії, цукрові заводи та винокурні, що використовували найновіші сільськогосподарські машини та добрива, впроваджували багатопілля та інші нові для того часу агротехнічні заходи, часто будувалися не на найманій праці робітників, а на здачі землі в оренду. В своїй діяльності вони поєднували нові (найману працю) та старі (працю залежних селян) методи ведення господарства. Користуючись своїм монопольним становищем великих землевласників, вони примушували навколишніх селян працювати на себе, відпрацьовуючи оренду і т.п. [15.-С.46].

Це свідчило про паразитичні тенденції, які домінували у великому дворянському землеволодінні. Однак, саме цій фракції дворянства, по суті, належала вся повнота влади. Усі більш-менш значні пости в державному апараті - як у петербурзькому центрі, так і на місцях, в українських губерніях - займали дворяни. Помісне дворянство становило основу державної бюрократії, яка була покликана забезпечувати стабільність соціально-економічного і політичного ладу, а, значить, усі дворянські привілеї.

Але загальнодержавна дискримінаційна економічна політика щодо окраїн імперії і підтримки центру не могла не зачіпати інтереси поміщиків України, у тому числі і дворян. Як відомо, в Україні підтримувався розвиток зернового господарства, цукробурякового виробництва. Цукрова галузь розвивалася швидше, ніж у будь-якій з передових західноєвропейських країн. В той же час обмежувалися традиційні галузі - ті, які не відповідали інтересам центру. Так було, зокрема, з тваринництвом. Але найбільше прикростей завдавала місцевим поміщикам тарифна і податкова політика центру. Вона була спрямована на надання пільг великому землеволодінню центральних губерній і ставила у невигідне становище виробників