Поміщики України мали обмежений вплив на формування закупівельних цін, хоча і поставляли на ринок велику кількість сільськогосподарської продукції. Ринок контролювався банківським, головним чином, російським та іноземним капіталом, що диктував аграріям свої жорсткі умови. У 1913 р. у Миколаєві 8-9 підприємств здійснювали весь експорт зернових, причому 3 банки з центрами в Петербурзі - Санкт-Петербургський міжнародний, Північний і Російський для зовнішньої торгівлі банк - контролювали 58% всього вивозу зернових. Таке становище склалося і в інших портових містах, де рівень цін визначався обмеженим числом скупників. В той же час великі фінансисти Півночі, тісно зв'язані з урядовими колами, намагалися добитися підвищення мита на півдні з метою стимулювання вивозу хліба через північні порти. Їх турбувало те, що з південних губерній через Петроград та Ригу вивозилося все менше хліба. Якщо у 1900 р. з українських губерній через балтійські порти вивозилося 127,5 млн. пуд., а через південні - 203,6 млн. пуд. хліба, то у 1907 р., відповідно, 28,7 млн. пуд. і 310,7 млн. пуд. Це різко зменшувало прибутки великих монополістичних об'єднань, що контролювали зовнішньоторговельні операції на півночі. У свою чергу, українські поміщики виступали проти проекту "перекачування південного хліба через балтійські порти" [16-С.53-54].

Поміщики України відчували зростаючий тиск російських монополістичних об' єднань, які, знаходячись під захистом високих митних бар' єрів, нерідко навмисне зменшували виробництво нафти, вугілля, чавуну та сталі з метою збільшення цін на них. У 1913 р. при собівартості пуду нафти в 12 коп. продажна ціна дорівнювалася 40 коп. Втридорога продавалися також вугілля, метали та будівельні матеріали. Професор Мігулін писав, що внаслідок панування синдикатів поміщицькі економії не в змозі отримати від "славнозвісного Продвугілля" одного-двох вагонів вугілля, а цукрові заводи та винокурні перебувають під постійною загрозою припинення роботи внаслідок відсутності палива. Поміщики - власники заводів по переробці сільськогосподарської продукції не могли не ставитися до цього вороже. Їх настрої відбивалися на сторінках газет та журналів. "Справедливість вимагає, - писав полтавський діяч Мезенцев, - щоб промисловість повертала на користь землеробства хоча б частину контрибуції, яке несе землеволодіння у вигляді мита, що ми виплачуємо німцям за обкладання їх предметів фабричної та заводської промисловості" [17-С.11; 18-С.120]. Тільки відміна протекціоналізму промисловості, на думку поміщиків, може покращити ситуацію, що склалася в сільському господарстві. З метою захисту економіки від паливної кризи вони вимагали встановлення урядового нормування цін на нафту та вугілля. В умовах, коли царський уряд відстоював інтереси російських землевласників та буржуазії, конкурентна боротьба між українськими та російськими землевласниками та підприємцями з економічної сфери пересувалася у суспільно-політичну. На ґрунті місцевих інтересів, пов'язаних з тією чи іншою тарифною політикою, проявлялися відкриті чи скриті форми суперництва, з'являлося бажання об'єднатися за територіальним принципом. В боротьбі за суто господарські інтереси народжувався місцевий, "південний" патріотизм. У частини поміщиків-українців ці незадоволення підсилювалися і національними почуттями.

Дані про національний склад великих землевласників містить в собі Всеросійський перепис 1897 р. За переписом у дев'яти українських губерніях проживало 53,8 тис. дворян (з урахуванням членів сімей), які мали помістя різних розмірів. З них, 23 тис. визнали своєю рідною мовою українську, 17 тис. - польську, 12 тис. - російську, решта - 1,8 тис. - інші мови [19.-С.26]. Таким чином, на 1897 р. україномовні дворяни складали 42,3% помісних дворян.

Більшість дворян-українців мешкала на Лівобережжі. Це дрібнопомісні дворяни - нащадки козацької старшини доби Гетьманщини. На Правобережжі домінували польські поміщики. Згідно з іменним списком, з 2344 великих землевласників Правобережжя, що мали 400 і більше дес. землі - 1190 чол., або 51%, були поляками. З загального числа 274 винокурень Правобережжя 139 належали полякам, з 56 цукрових заводів - 25 були у власності поляків. У той же час польського населення тут було не більше 2,7% [підраховано за: 20.-С.3-152]. Разом з тим, і в цьому районі було немало поміщиків-українців. В Київській, Волинській, Подільській губерніях нараховувалося більше 11 тис. дворян, які вважали своєю рідною мовою українську. Це складало 35% від загальної кількості дворянства Правобережжя.

Слід зазначити, що процеси денаціоналізації особливо глибоко захопили українську земельну аристократію. Українців серед великих поміщиків- латифундистів було порівняно мало. Такі господарства, як маєтки Скоропадських (42 тис. дес.) чи князів Кочубеїв (35 тис. дес.), серед нащадків козацької старшини зустрічалися рідко. До того ж, переважна більшість цих нащадків відмовилася від будь-якої опозиції царизму і перейшла на службу самодержавству, асимілювалася з російським дворянством і зреклася своєї належності до української нації. Типовий світогляд цієї частини дворянства висловив нащадок старовинного козацького роду князь П.П. Кочубей, голова Державної Ради при Миколі І. У приватному листі малоросійському військовому губернатору князю К. Рєпніну у 1832 р. він писав: "Хоча народженням українець, але я більше росіянин, ніж будь-хто інший... Моє звання і посада... ставлять мене вище від усяких дрібних міркувань: я дивлюсь на справи Ваших губерній з точки зору спільних інтересів нашої країни".

Подібних прикладів можна навести сотні. Малюючи духовну атмосферу України першої половини ХІХ ст., видатний поет і мислитель українського зарубіжжя Євген Маланюк