Але були непоодинокі приклади, що свідчили про існування іншої тенденції. Поміщик В. Леонтович - активний земський діяч Полтавщини, підтримував українські вимоги, був письменником, членом редколегії "Літературно-наукового вісника", фінансував газету "Рада", активно співпрацював в ТУП. Перша щоденна газета українською мовою в Києві "Рада" видавалася за активною підтримкою поміщика Є. Чикаленка. Цей відомий український діяч був членом ТУП; ним був заснований Академічний Дім у Львові. Великий землевласник барон Ф. Штейнгель, депутат Державної Думи, діяч ТУП, заснував Волинський археологічно-історичний музей. Більшість українських музеїв були засновані представниками української національної аграрної еліти: Б. Ханенко заснував Київський музей мистецтв, В. Тарновський - Чернігівський історико-етнографічний музей, К. Скаржинська - Полтавський історико-етнографічний музей, О. Поль - Дніпропетровський археологічно-історичний музей, М. Шугуров - Глухівський етнографічний музей [22.-С.214-215, 217]. Цей перелік, наведений як ілюстрація, далеко не повний, його можна продовжити. Національно зорієнтовані поміщики зустрічалися в кожній губернії, в кожній громаді Товариства українських поступовців, в багатьох земствах.

Надзвичайно показово, що їх голос на захист українських вимог лунав навіть в правих російських організаціях, що діяли в Україні. Туди йшли ті поміщики, яких не задовольняла ліберальна поміркованість ТУП і здебільшого соціалістичний відтінок українського національного руху в цілому. Українське дворянство знаходило політичний притулок у консервативному русі, який в Україні репрезентували російські правомонархічні партії та об'єднання. В аналітичному огляді київського губернського жандармського управління за 1915 р. відзначалося, що українські "праві елементи ніколи не виступали на Україні як партія; лише окремі особи з них приєдналися до російських октябристів чи інших організацій" [23.-С.281].

Участь українських дворян в російських консервативних організаціях дала привід багатьом дослідникам історії України залишити українське дворянство поза національно-державним будівництвом, вбачаючи в ньому ренегатів та зрадників. Така думка характеризує народницький підхід в історіографії. Але історики цього напрямку не враховують принцип чисельних лояльностей , суть якого полягає в існуванні для кожної людини декількох лояльностей. Відомий у західній історіографії, цей підхід був взятий на озброєння українськими істориками після публікації у 1991 р. статті П. Магочія "Українське національне Відродження. Нова аналітична структура" [24]. Переносячи принцип "чисельних лояльностей" на ґрунт української історії, П. Магочій довів, що в багатонаціональних державах, якою була Російська імперія, цілком нормально, коли дехто вважає себе водночас і малоросом (українцем) і великоросом (росіянином), тобто показує свою лояльність і по відношенню як до Російської імперії, так і до України. Подібна лояльність, як природна частина "ієрархії чисельних лояльностей", характерна для національних відроджень багатьох інших народів. Розвиток процесів націотворення приводить до того, що на місце "ієрархії чисельних лояльностей" приходить структура "взаємовиключних свідомостей". Тобто певна частина населення усвідомлює, що не можливо бути росіянином з Малоросії (України) або поляком з України. Треба бути або росіянином, або українцем. На думку дослідника, "ієрархія чисельних лояльностей" і структура "взаємовиключних свідомостей" знаходяться у постійній взаємодії, замінюючи одна одну під впливом різних обставин [24].

Вже в другій половині ХІХ ст. деякі українські дворяни, працюючи у створених в 60-ті роки земствах, стали проявляти свої автономістські прагнення. Підтвердженням цього став секретний донос російському урядові, в якому повідомлялося, що українці "прагнуть вільної республіки з Гетьманом на чолі". Причому кандидатом на гетьмана називали відомого земського діяча, українського заможного дворянина В.В. Тарновського [25.-С.120-121]. В земствах досить часто звучали голоси поміщиків про необхідність зняття заборон з української мови та її впровадження в навчальні заклади тощо.

Але домінування соціалістичних ідей в українському національному русі, радикалізм української молоді, революційні події 1905-1907 рр. відштовхнули від українського політичного життя заможні верстви населення, консерватизм яких був зорієнтований, якщо не на збереження існуючого ладу, то хоча б на поступову його зміну. Тому притулок вони знаходили у складі російських консервативних партій та об'єднань. Вступ до подібних партій, в багатьох випадках, зовсім не свідчив про те, що українське дворянство стає ворогом до української національної справи. Скоріше це був прагматичний крок, здійснюючи який українські поміщики намагалися захистити свої соціально-економічні інтереси та зберегти політичну стабільність. При цьому, вони "свою щиру відданість українським культурно-освітнім справам поєднували з не менш щирою й лояльною відданістю російській царській династії" [26.-С.558].

Але династія не була вічною і наближався час, коли вони могли стати вільними від зобов'язань щодо неї. Однак, до такої кардинальної зміни українські дворяни були не готові. Їх політичний ідеал, пов'язаний з відродженням гетьманщини, на початку ХХ ст. знаходив в Україні мало прихильників. Наслідком цього був глибокий розпач і особиста драма для більшості українських поміщицьких родів, які зберегли свої національні почуття. Підсумовуючи свій життєвий шлях, один з них Василь Горленко писав: "Взагалі я зламаний, скалічений плід історії, уламок дворянства з деякими спаяними, але і багатьма неспаяними його боками. Трагічно усвідомлюю все це, але не можу вже змінитися" [Цит. за: 27.-С.11].

Селянство

Селянство України було найчисельнішим станом суспільства. За даними офіційної