За 50 післяреформенних років під впливом ринкових відносин селянство зазнало істотних змін. Досить швидко відбувалася його соціальна диференціація. Цей процес особливо посилився внаслідок Столипінської аграрної реформи. Його результати ретельно вивчали радянські історики. Вони виділяли три типи селянських господарств: бідняцькі, середняцькі і заможні (куркульські). До заможних селянських господарств відносилися господарства, що мали двори з посівом 10 і більше дес. землі (у Степу - 12 і більше, на Правобережжі і Поліссі - 6 і більше); до категорії бідних зараховувалися двори без посівів і з посівами до 3 дес. Середняками вважалися селяни з господарствами у проміжку між бідняками і заможними. Відповідно, до заможних господарств відносилося 12,3% загальної кількості дворів, до середняцьких - 30,0%, бідняцьких - 57,7% [28.-С.11,12]. На підставі цих підрахунків робився висновок про наростання соціальних антагонізмів на селі і формування передумов революції бідноти проти куркулів - соціалістичної революції.

Насправді, село перебувало у дещо інших соціально-економічних координатах. Диференціація селянства була фактом, що мала різноманітні причини, а ринкові фактори виступали лише в ролі їх каталізаторів. Зрештою соціальної рівності в селі не було і до реформи 1861 р. Тому і соціальна диференціація сприймалася селянством, як правило, поза політекономічними категоріями.

Соціальні антагонізми в середовищі селянства на початку ХХ ст. ще не вийшли на поверхню. У реальному житті сільські жителі України значно більше схилялися до самоідентифікації себе як селян (добре пам'ятаючи, до якого саме розряду вони відносилися: колишніх поміщицьких, державних, чиншовиків, казенних або удільних селян, селян-власників, однодворців чи козаків), ніж як бідняків (напівпролетарів і сільських пролетарів), середняків (дрібних буржуа) чи сільських підприємців (підприємців-куркулів). Держава постійно нагадувала всім їм про їх станову належність. Так, зокрема, перед Першою світовою війною, як і століття назад, селяни відбували натуральні повинності, від яких були вільні інші стани: дорожню, караульну, підводну, квартирну, постойну, полювання на вовків, поштову, арештантську і т.д. Натуральні земські повинності збереглися і прийшли в ХХ ст. ще з тих пір, коли населення було поділене на податне і неподатне.

В українському селянстві втілилися головні суперечності і парадокси розвитку країни.

Реформа 1861 р. звільнила селянство, але не надала йому необхідних засобів, щоб він міг утвердитися незалежним господарем. Напередодні Першої світової війни на одне селянське господарство України в середньому припадало 6,4 дес. посівів, у той час коли на приватновласницьке (поміщицьке) - 547,6 дес. [29.-С.11]. Саме у цьому, а не у внутрішній соціальній диференціації, полягала суть "селянського питання".

Для середньої селянської родини (5 чол.) при трипільній системі мінімальна земельна площа повинна була становити 9 дес. Таких господарств в Україні було близько 30% [30.-С.11]. Відсутність тяглової сили та реманенту, примітивна сільськогосподарська техніка унеможливлювали інтенсивне сільське господарство, а той факт, що сільське населення України зростало вдвічі швидше, ніж землеволодіння, ще більше загострював земельний голод. Все більше селян втрачали можливості забезпечити себе з власного господарства й змушені були шукати додаткових джерел існування. В цих умовах село виштовхувало за свої межі зайвих, залишаючись, по суті, без змін.

За звичай, "зайві" селяни йшли на південь у найми до місцевих поміщиків і колоністів. Щорічно до 1,5 млн. селян України з весни наймалися на сезонну роботу в Таврійській, Катеринославській і Херсонській губерніях [31.-С.51]. Проте, запровадження машин у великих маєтках знижувало попит на вільні робочі руки. Можливостей заробити на життя роботою у поміщиків чи багатих селян ставало все менше.

Отже, українські селяни не поспішали покидати сільське господарство. Незважаючи на те, що на її території будувалися нові заводи і фабрики, шахти і рудники, вони відмовлялися пропонувати їх власникам свої руки. Виняток становили майже 199 цукроварень, понад 600 гуралень і деякі інші виробництва по переробці сільськогосподарської сировини, куди селяни наймалися сезонно. Вони схильні були до останньої можливості триматися за своє власне господарство, аніж йти на великі заводи чи шахти. Якщо й попадали вони туди, то майже завжди чорноробами і на тимчасову роботу.

У цих умовах у селі накопичувалася величезна кількість незайнятих робочих рук - явище, яке в літературі одержало назву аграрне перенаселення. Селяни та їх сім'ї (головним чином, біднота) формально вважалися сільськими "господарями", хоча за своїм фактичним станом були напівпролетарями з мізерним наділом, який не міг їх прогодувати. За підрахунками економістів, напередодні Першої світової війни в селянському господарстві України налічувалося до 8,0 млн. "зайвих" працівників [32.-С.161-162]. Аграрне перенаселення не було суто українським феноменом. Подібні процеси відбувалися на етапі прискореної модернізації й у інших країнах. Можна було чекати, що, як і у тих країнах, мільйони українських селян заповнять робітничі і рудничні селища і міста, змінивши в них на свою користь національний баланс. У дійсності ж, все відбувалося інакше: українські селяни обминали міста і шукали своє щастя на неосвоєних землях Північного Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, де й відтворювали традиційну землеробську структуру.

Взагалі, українське населення у другій половині XIX - на початку XX ст. було головним ресурсом для сільськогосподарської колонізації окраїнних регіонів Російської імперії. У 1897 - 1913 рр. Полтавщина - регіон чи не з найглибшими землеробськими традиціями - була першою в списку губерній за кількістю