Разом з тим, у марксистському трактуванні національного питання є немало цілком раціональних моментів, які у свій час відкривали певні можливості для його використання при вивченні українського націотворення. Згадаймо хоча б роботи К. Гуслистого, опубліковані ще в 60-ті рр. ХХ ст. і присвячені формуванню української нації [3; 4]. Ці дослідження у свій час сприймалися як новаторські, хоча написані у цілковитій відповідності з формаційною теорією і тодішніми уявленнями про націотворення, сформованими під впливом праць не лише Леніна, а навіть Сталіна. Це може здатися дивним, якщо згадати сталінську практику «вирішення» національного питання. Однак, нічого незвичайного у цьому не було. Загальноприйняте в радянські часи визначення нації, яке запропонував Сталін у 1913 р. у своїй статті «Марксизм і національне питання» («Нація є стійка спільність людей, що історично складалася, виникла на базі спільної мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури» [5, с.286]) є фактичним повторенням відповідних дефініцій, сформульованих К. Каутським і О. Бауером, відомими німецькими соціал-демократами, праці яких були перекладені російською мовою [6, с.45-46].

Звернутися до спадщини німецьких соціал-демократів російських більшовиків змусили реалії часу. Напередодні Першої світової війни в Росії, як і в інших країнах Центрально-Східної Європи, спостерігалося пожвавлення національно-визвольного руху, який російські більшовики, як і їх однодумці в інших країнах, прагнули підпорядкувати своїм політичним цілям, використавши для розвалу Європейських імперій. Опираючись на це визначення, можна було достатньо аргументовано доводити право колоніальних і залежних народів на самовизначення і створення власних національних держав.

Коли в лютому 1917 р. імперський режим в Росії зазнав краху, а в Україні розгорнулася національна революція, українські ліві соціалісти і деякі українські марксисти скористалися теоретичними новаціями більшовиків для витворення власної версії вирішення українського питання, суть якого полягала в завоюванні державного суверенітету. Виявилося, що національна ідея цілком спроможна до симбіозу з марксизмом. Це особливо яскраво проявилося в феномені українського націонал-комунізму. Ще наприкінці грудня 1918 - на початку січня 1919 рр. його фундатори - українські більшовики С. Мазлах і В. Шахрай, спираючись на марксистське бачення національного питання, у своїй книжці «До хвилі» закликали до боротьби за незалежну українську радянську державу і переконували Леніна в необхідності визнати самостійну Україну з власною комуністичною партією і з власним радянським урядом [7, с.303]. Їх прихильники в українському суспільстві, партійно- радянському керівництві України, серед науковців і літераторів були в 20-х рр. активними учасниками «українізації» і відстоювали суверенні права УСРР.

На початку 30-х рр. ХХ ст. національно-комуністичним тенденціям в Україні було покладено край. В поглядах на проблему націотворення утвердився марксизм у його сталінській інтерпретації. Науковий пошук продовжувався в еміграції, де публікували свої роботи, присвячені національному питанню О. Бочковський, Д. Донцов, Н. Григоріїв, Ст. Дністрянський, С. Рудницький, В. Старосольський та ін. [8, с.28-30]. Однак, їх роботи в Радянській Україні не були відомі і коли напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла необхідність в обґрунтуванні українського суверенітету, знову було використане марксистське розуміння націотворення. Зокрема, автори першого в новітніх умовах академічного дослідження, присвяченого українському націотворенню - В. Смолій і О. Гуржій в монографії «Як і коли почала формуватися українська нація» (К., 1991) визнали, що ними використовується традиційний понятійний апарат, який сприймала в той час більшість науковців країни. Автори виходили з класово-формаційного підходу і усталеного в радянські часи розуміння процесу формування націй, суттю якого вважалася трансформація української народності - продукту феодального способу виробництва, що характеризується спільністю мови, території, господарства, культури, етнічної самосвідомості й певних господарських зв'язків - в капіталістичну націю. В процесі переходу до капіталізму зазначені ознаки кристалізуються і наповнюються ширшим якісним змістом. Народність трансформується в націю [9, с.7]. Незважаючи на так звані «традиційні» підходи, ця книга багато у чому виявилася новаторською, зокрема тому, що відновила перервані у свій час спроби дослідження проблеми формування української нації.

Але на сучасному етапі дослідники українського націотворення рішуче дистанціюються від марксистської доктрини, навіть у її національно-комуністичному варіанті, прагнучи до оновлення методологічних підходів, оволодіння сучасними теоретичними концепціями, зокрема, і тими, що вже напрацьовані дослідниками Заходу.

В плюралістичному науковому середовищі Європи цих концепцій достатньо багато. Умовно всі їх можна розділити на дві групи. Частина дослідників вважає нації явищем споконвічним - «змінюється тільки ступінь їхньої самосвідомості та активності» [10, с.52]. Інші хронологічно пов'язують виникнення націй (принаймні, європейських) з раннім середньовіччям. Такий підхід має багато прибічників в Україні. Зокрема, на думку Я. Дашкевича, вже в період Київської Русі існувала нація під назвою «русь». На подібних позиціях стоїть Я. Ісаєвич. Прихильники такої точки зору - так звані примордіалісти («примордіальний», трактується як прадавній, або споконвічний) мають переконаних противників в особі модерністів. Останні вважають, що формування націй пов'язане з модерною добою - як про це пише Е. Сміт - «добою індустріалізму і демократії», тобто, розпочалося десь наприкінці ХУІІІ - на початку ХІХ ст., або (в історії деяких націй) наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. [6, с.264- 273;