Ярослав Грицак зробив спробу зблизити позиції «примордіалістів» і «модерністів», запропонувавши версію про існування двох різних типів націй - «домодерних» (ХУІ - ХУІІ ст.) і «модерних» (ХІХ - ХХ ст.) [11, с.15].

В чому ж полягають характерні особливості «модерних» націй і чим вони відрізняються від «домодерних»?

Один з прихильників модерністського напрямку, німецький історик Андреас Каппелер, який досить плідно займається українською проблематикою, сформулював ці відмінності так:

«донаціональні» суспільства були організовані по «горизонталі», наприклад, за станами, в той час коли нації формуються «по вертикалі»;

ідея нації в модерну епоху стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В домодерну епоху більше значення мали релігія, станові інтереси, династії та ін.;

модерна нація - масовий, а не елітарний феномен, її формування пов'язане з участю широких мас в політиці [12, с.78].

Процес формування модерної української нації розпався на декілька періодів, причому кожен з них мав свою неповторну специфіку. Розпочався цей процес в ХІХ ст. і його перший період тривав до 1917 р. Надзвичайно інтенсифікувався він в добу українських Визвольних змагань 1917 - 1922 рр., яка становить наступний період націотворення, і продовжився вже в радянських умовах.

Не вступаючи в дискусію між представниками двох напрямків у їх ставленні до питання про зміст націотворення, нагадаємо, що досліджуваний нами період - кінець ХІХ - початок 20-х років ХХ ст. - час, що вписуються в епоху, яку прийнято сприймати як модерну. Ця обставина визначає концептуальний підхід автора до проблеми, і схиляє його продекларувати свою солідарність з тими дослідниками, які вважають себе модерністами. В їх концепціях, на наш погляд, закладено більше можливостей для конкретно-історичного аналізу розвитку українського суспільства зазначеного історичного періоду.

Модернізаційна схема розвитку суспільства в 60-80-х рр. ХХ ст. розроблялася в працях Етоні Сміта, Карла Дейча, Ернеста Геллнера, Еріка Гобсбаума та ін. Ця комплексна схема дає змогу простежити, як у процесі переходу від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства виникають нові господарські зв' язки, що економічно об' єднують раніше відокремлені території, як розкладається патріархальне селянство і формуються нові соціальні верстви, відбувається «соціальна мобілізація», виникає і розвивається національно-визвольний рух, здійснюється «національна мобілізація», відбувається формування націй і визрівають передумови національних революцій і створення національних держав. Автор поділяє поширену в історіографії точку зору про те, що націотворення є феноменом модерної доби, доби переходу від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства.

Аналіз теоретичних підстав націотворення необхідно почати з визначення нації, без чого ускладнюється історичне дослідження її становлення. На відміну від радянських часів, єдиного визначення нації в сучасній науці не склалося. Серед спеціалістів існує безліч таких визначень; склався, як влучно зауважив Г. Касьянов, навіть «хаос дефініцій». Разом з тим, є підстави стверджувати, що існує певний усталений набір критеріїв (об'єктивних і суб'єктивних), за якими представники різних дисциплін і світоглядних позицій визначають риси спільноти, яка одержала назву «нація» [6, с.38,54- 55].

В цьому різноманітті звертає на себе увагу визначення, яке дав представник одного з найбільш плідних напрямків у дослідженні націй й націоналізму - історичної соціології - Ентоні Сміт. Він схиляється до думки, що «нації - це територіально обмежені сукупності людей, які повинні мати свої батьківщини; що їхнім членам притаманна спільна масова культура, спільні історичні міфи та історична пам'ять, що члени нації мають взаємні юридичні права та обов'язки за умови існування єдиної правової системи; що саме нації властиві поділ праці й система виробництва, які дозволяють членам нації пересуватися в межах своєї території» [10, с.23]. Це визначення в цілому, охоплює змістовне коло проблем, які в комплексі становлять процес формування нації в умовах модернізації ХІХ - початку ХХ ст. Однак, вважати це визначення вичерпним, універсальним немає підстав, бо в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації». Кожна нація формувалася в конкретно-історичних умовах, які надавали їй неповторного, характерного тільки для неї колориту, тому підходити до аналізу націотворення з стандартними мірками - значить свідомо йти на ризик спрощення.

Не склалося в науці і єдиної версії генези націй. Таких версій навіть серед модерністів досить багато, при тому, найважливіше, що об'єднує їх представників - прагнення пов'язати процес націотворення з капіталістичною модернізацією суспільства, виявити глибинний зв'язок цих процесів. У цьому ж модернізаційному річищі розглядається процес формування модерної української нації у працях Ярослава Грицака і Богдана Кравченка. Ці автори першими зробили вдалі спроби пристосувати модернізаційні підходи до українських реалій ХІХ-ХХ ст. [11; 13].

Одним з найвідоміших представників моденізаційної теорії націотворення вважають Ернеста Гелнера [14]. На його працю «Нації і націоналізм» часто посилаються зарубіжні і вітчизняні дослідники [6, c.164-168; 15, с.326-329; 16, с.660-662; 17, с. 808-813]. В загальному вигляді його розуміння модернізації пов'язується з переходом від аграрно-ремісничого до індустріального суспільства. В ході цього переходу відбувається швидкий промисловий розвиток, впроваджуються ринкові відносин, складається індустріальне суспільство. У свою чергу, це спричиняє формування нової соціальної структури та інші процеси, які в комплексі характеризується, як «соціальна мобілізація». «Соціальна мобілізація, - писав Б. Кравченко, - стосується зростання промисловості, торгівлі, міст, поширення освіти, тобто змін, які творять новий триб життя, що схиляє населення прийняти нові цінності, репрезентовані національністю, і породжує громадські ресурси, що передбачають ефективну організацію при задоволенні нових потреб. Члени мобілізованої громади