найімовірніше будуть радше міськими, ніж сільськими мешканцями, письменними, ніж неписьменними, неселянськими, ніж селянськими, і освіченими, ніж неосвіченими» [13, с.15]. Соціальна мобілізація, у свою чергу, стимулює процеси зростання національної свідомості, сприяє формуванню національної еліти, політичних партій, які ставлять питання про самовизначення позбавлених власної державності націй. Національна ідея набуває масової підтримки, втілюється в «національну мобілізацію», яка призводить до здобуття нацією державного суверенітету. У кінцевому рахунку, стверджують прихильники модернізаційного підходу, саме нація і націоналізм створюють умови, в яких тільки і може існувати індустріальне суспільство [11, с.6].
Прізвища Я. Грицака і Б. Кравченка досить часто зустрічаються на сторінках історичних досліджень, присвячених питанням націотворення. При цьому забувають, що у них був видатний попередник, внесок якого у вивчення формування модерної української нації ще недостатньо оцінений. Мова йде про українського історика Олександра Оглоблина, який до Другої світової війни працював в Радянській Україні, а після війни продовжував свій творчий шлях за кордоном, зокрема, в США. Оглоблин вивчав, головним чином домодерну історію України, але наприкінці свого творчого шляху все частіше звертався до історії України ХІХ-ХХ ст. Його цікавив цілий комплекс соцільно- економічних, політичних і культурологічних проблем історії цього періоду, які в сумі він оцінював як процес становлення модерної української нації.
Про це, зокрема, свідчить його програмна доповідь «Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року)», виголошена на VIII конференції українських істориків і дослідників суспільних наук Української вільної академії наук у Нью-Йорку 5 грудня 1970 р. Ця опублікована пізніше окремою статтею доповідь О. Оглоблина складена у дусі модернізаційного підходу до оцінки історії України ХІХ-ХХ ст. Зміст доповіді не залишає сумнівів у тому, що її автор добре орієнтувався в новітніх пошуках західної науки і прагнув негайно прикласти їх до української історії. Але при цьому він спирався на українські історичні реалії, які прекрасно вивчив за попередні десятиріччя пошукової роботи в Радянській Україні і на еміграції і про які, звичайно, не знали європейські розробники модернізаційних схем.
О.Оглоблин обмежував свої висновки початком ХХ ст. (як це зазначається в заголовку доповіді - «до 1917р.»). В його полі зору перебувала, головним чином, Наддніпрянщина. Однак, у ряді випадків він екстраполює висновки на наступні десятиліття, і на Західну Україну. Зміст його схеми дає підстави для такої екстраполяції.
Перш за все, Оглоблин виходив з того, що процес формування модерної української нації відбувався в умовах бездержавності і спотвореної економічної і соціальної структури України, що було наслідком тривалого її перебування у складі сусідніх країн. По-друге, дослідник врахував виключну роль в українському націотворенні регіонального фактора.
Якщо про формування модерних націй на етнічній базі бездержавних народів говорилось достатньо (зокрема, цьому присвячена аналітична схема М. Гроха), то на роль регіонального фактора в націотворенні західні дослідники уваги не звертали, або характеризували цю роль дещо однобічно, переважно, як негативну. Зокрема, Ентоні Д. Сміт вважав, що регіоналізм нездатний забезпечити мобілізацію всього населення з його окремими наріканнями та осібними проблемами [10, с.13]. Професійні історики, на відміну від політологів, не такі категоричні. У передмові до своєї книги «Що таке Франція. Простір і історія» французький історик Фернан Бродель так формулює свій дослідницький метод: «...Ми досліджуємо нашу країну як різноманітний, "множинний" конгломерат автономних "країв", різнокольорових камінців тієї мозаїки, яка, власне, і зветься Францією». Далі він повторює думку свого колеги по школі «Анналів» Льюіса Февра: «Ім'я Франції - різноманітність» [18, с.20]. Бродель докладно зупиняється на живучості поділу на французьку північ і французький південь і зауважує, що Францію можна зрозуміти як мережу різних, відмінних між собою регіонів. Але такий поділ, вважає історик, не є унікальною особливістю Франції - його можна знайти в багатьох країнах Європи. Однак, це не зупиняє історичний розвиток націй. Більше того, вважає Февр, кожна нація поділена, але вона існує і розвивається за рахунок цих поділів [2, с.4]. Як бачимо, підхід О. Оглоблина багато у чому співпадає з творчим методом французьких істориків.
Загалом, Оглоблин виділив шість, як він пише, головних процесів, які в інтегрованому підсумку становлять зміст формування модерної української нації. Дослідження цих процесів історик формулює як наукові проблеми, комплексне вивчення яких є нагальним завданням українських істориків.
На перше місце О. Оглоблин поставив «проблему територіальну». Мова йде про подолання історичної роз'єднаності окремих українських теренів (Правобережжя, Лівобережжя, Півдня), тобто, про формування на базі конгломерату заселених українцями земель «Української національної території та створення Українського національно-територіального масиву». Цей процес, за оцінкою О. Оглоблина, «відбувався в 19 столітті, відбувається й у 20 столітті і, будь-що-будь, не завершений і досі. Мова йде. про процес органічного з'єднання, споєння всіх цих елементів - географічного, економічного, політичного - у єдиний національно-територіальний комплекс сучасної, новітньої України...» [1, с.49].
Сьогодні, як ніколи раніше, важливо знати, як саме «конгломерат кількох відмінних історико- географічних територій» став інтегрованою частиною єдиного національно-територіального простору України, а його населення - модерною українською нацією, яку роль відіграли у цьому процесі українські регіони, наскільки глибоко вони виявилися зінтегрованим в економічний і соціально- культурний організм України.
Територія справді є одним з найважливіших націотворчих факторів. «Пошматовані смуги землі не можуть бути батьківщиною ні для кого» [8, с.57], - писав