Г.Ф. Турченко

СПРОБА ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ У 1917-1918 рр. (НА МАТЕРІАЛАХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ)

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії розгорнувся національно-визвольний рух поневолених народів, які вимагали відновлення своїх суверенних прав. Росія стояла перед перспективою втрати свого впливу на постімперському просторі. В цих умовах знов завирували пристрасті навколо того, хто має більше прав на історичний регіон, який офіційна Росія називала Новоросією, а в українському середовищі сприймався як Південь України. В дискусію були втягнуті різні політичні партії, національні і соціальні групи суспільства. Вона стала істотним фактором політичної боротьби в Україні, а разом з тим й українсько-російського протистояння. Даний курс Тимчасового уряду був продовжений більшовиками, які прийшли до влади внаслідок перевороту в Петрограді. Ця історія цікава одним несподіваним поворотом: противники визнання українського характеру Новоросії перемогли на полі бою, але змушені були визнати аргументи переможених і погодитися з їх точкою зору, що Південь є невід'ємною частиною України. Тим самим була поставлена під сумнів і повнота їхньої перемоги. Цей неординарний випадок належного висвітлення в історичній літературі не одержав. У даній статті ставиться завдання зробити певні історичні узагальнення з політичної за своєю суттю дискусії та оцінити її результати.

Для визначення національного характеру південноукраїнського регіону важливо знати, як самоідентифікувало себе його населення і як його самооцінка проявлялася в конкретних умовах революції 1917 р.

Цей рік увійшов в історію українського народу його спробою відродити Українську державу. Масовий національно-визвольний рух після ліквідації царського режиму охопив усі українські етнічні території, які входили до складу Російської імперії, у тому числі і південноукраїнський регіон - Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії.

Як відомо, представники українського руху вважали південні губернії українською територією, а її населення - повноправним суб'єктом Української революції. Після Лютневої революції у регіоні розгорнули діяльність усі українські національні партії. Найвпливовішими серед них були Українська партія соціалістів-революціонерів і Українська соціал-демократична робітнича партія. Вони виступали за надання автономії Україні, перебудову Росії на федеративних засадах і глибокі соціально-економічні перетворення. В той же час у Катеринославі діяли досить авторитетні в українському середовищі групи соціалістів-федералістів, а в Одесі - самостійників.

У березні-квітні на Півдні України сформувалася густа мережа українських національно-культурних, професійних і громадсько-політичних організацій. До складу Української Центральної Ради, яка очолювала державотворчий процес, під час Українського національного конгресу 6-8 квітня 1917 р. від південноукраїнських губерній увійшли, зокрема, І. Луценко, Л. Мазуренко, Микитенко, І. Романченко, С. Шелухін (Херсонська губ.); Ф. Сторубель, Ф. Дубовий, В. Біднов, К. Герасимів, П. Курявий, П. Тушкан, М. Кузьменко (Катеринославська губ.); прапорщик Кущ і матрос Пеліщенко - від Одеського військового округу [1.-С.64]. Вони представляли весь український політичний спектр регіону.

Важливою подією в житті Катеринославщини був український губерніальний з'їзд, що проходив 21-22 травня 1917 р. У роботі з'їзду брали участь 435 делегатів, які представляли різні території і соціальні групи населення. Вони виступили за республіканський устрій у Росії, національно-територіальну автономію України, формування українських військових підрозділів, українізацію армії та Чорноморського флоту, безкоштовне навчання українською мовою в усіх школах України. Аналогічні події відбувалися і на Херсонщині. В середині квітня в Одесі відбулося українське віче, на якому з промовами виступили С. Шелухін, В. Чехівський, В. Голубович. Віче поставило перед українською громадою завдання домагатися територіальної автономії України в межах етнографічної більшості українського населення з цілковитим забезпеченням прав інших національностей, включення Херсонщини в межі майбутньої автономної України як краю, що був "передвічне українським" [2.-С.63].

Подібні процеси розвивалися в Таврійській губернії. 12-13 серпня 1917 р. у м. Сімферополі зібрався перший з'їзд представників українських організацій губернії. Свідок подій В. Сильченко у "Листі про стан українського руху у Таврії", опублікованому у газеті "Нова Рада", так описує свої враження: "З докладів з місць виявилось, що не тільки в північних повітах, де більшість населення українці, свідомість наших людей шириться, а навіть скрізь по побережжю Криму засновані українські громади. Досить того, що майже уся Таврія усіяна українськими гуртками. Наше слово лунає скрізь. Хоч і роблять йому навкруги перешкоди, але кожна праця організацій примушує ворогів рахуватись з українцями" [3.-С.681]. На з'їзді була прийнята постанова, що містила протест проти політики Тимчасового уряду щодо України та підтримку курсу Центральної Ради на скликання Всеукраїнських Установчих зборів в етнографічних межах.

На користь українського суверенітету висловлювалися численні селянські з'їзди Півдня.

Посилення українського національно-визвольного руху на Півдні України яскраво проявилося в розгортанні процесу українізації армії. Уже 3-4 квітня 1917 р. в Одесі відбулися збори воїнів-українців місцевого гарнізону, які для керівництва українським військовим рухом обрали Одеську українську військову раду. Навколо неї об'єдналися 45 військових частин Одеського округу і Чорноморського флоту. Для організації запропонували назву "Одеський український військовий Кіш". Головою Одеської української військової ради було обрано військового лікаря І. Луценка [3.-С.259-260]. Помітним успіхом українського руху було формування у липні-серпні 1917 р. Першого Гайдамацького куреня під командуванням осавула В. Сахна-Устимовича, що дислокувався під Одесою [4.-С.80]. Досить активною була українська діяльність у військових частинах, розміщених у Херсоні, Миколаєві та інших містах Херсонської губернії. Факти свідчать, що в аналогічному напрямку розвивалися процеси на Катеринославщині. Тут уже 11 березня 1917 р. українські політичні