Перелік прикладів активної участі населення в українському русі можна продовжувати. Зрештою, на тему розвитку національного руху на Півдні України в 1917 р. вже виконано ряд історичних досліджень, у яких ці приклади узагальнені. Дослідження дають підстави стверджувати, що національний рух у південноукраїнському регіоні під час революції 1917 р. набув масового характеру. Більшість його населення підтримувала ідею відродження української державності й у тій чи іншій формі (своєю участю в національних мітингах і демонстраціях, роботою в національних партіях, культурно-освітніх та громадсько-політичних організаціях, українізованих частинах армії, Вільного козацтва, особистою підтримкою українських списків на різноманітних виборах).

Українська революція на перших порах висувала досить помірковане гасло автономії України. Ше у дореволюційні роки в середовищі української еліти утвердилися автономістські погляди, які після падіння царизму і початку національної революції вона прагнула прищепити величезній більшості населення. До політичної незалежності (самостійності) України закликала меншість українських політиків. Історична література засвідчує, що за самостійниками в 1917 р. йшла порівняно невелика частина населення. Вимоги Центральної Ради досить вдало вписувалися в контекст міжнародної політики. Перша світова війна розпочиналася під гаслом (хай і нещирим, популістським) захисту поневолених націй. На останньому її етапі, у січні 1918 р., Вудро Вільсон, президент союзних з Росією Сполучених Штатів, виступив зі своїми знаменитими "14-и пунктами", згідно з якими самовизначення народів повинне було стати одним з принципів завершення війни. На такому фоні поміркований характер вимог українців породжував надії на толерантне ставлення до них з боку російського суспільства. Але сподівання не виправдалися. Після Лютневої революції виявилося, що для Росії бурхливий спалах національно-визвольного руху, який охопив національні регіони колишньої імперії, став цілком несподіваним. Ні в уряді, ні серед політичних партій не знайшлося сил, здатних адекватно оцінити ситуацію в країні [7.-С.227].

У відповідь на активізацію українського національного руху Тимчасовий уряд розпочав політику на розчленування України. За "Тимчасовою інструкцією" повноваження Генерального Секретаріату поширювалися не на всю Україну, а лише на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком повітів Мглинського, Суражського, Стародубського і Новозибківського [1.-С.214]. Таким чином, поза всяким впливом Генерального Секретаріату залишалася більша частина України - Харківська, Катеринославська, Таврійська і Херсонська губернії. Правда, в Інструкції зазначалося, що повноваження Генерального секретаріату можуть бути поширені й "на інші губернії чи частини їх у випадках, коли утворені в цих губерніях на основі постанови Тимчасового уряду земські установи висловляться за бажаність такого поширення" [1.-С.214].

Тобто Тимчасовий уряд прагнув залишити під прямим управлінням Росії за будь-яких обставин індустріальний Донбас, Криворіжжя, стратегічно важливі південноукраїнські порти. Ці землі були заселені переважно українцями, які становили від 2/3 до 3/4 місцевої людності. Саме як українці вони вели себе в 1917 р., підтримуючи українські політичні партії і громадсько-політичні об'єднання. Як уже зазначалося, на виборах до Всеросійських та Українських установчих зборів (там, де останні відбулися) за українські політичні партії голосувала абсолютна більшість населення. Мешканці цих земель ніяк не відділяли себе від жителів, наприклад, Полтавщини, Київщини чи Поділля.

Пізніше В. Винниченко так формулював українське бачення рішення петроградських міністрів: "Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювалися, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні в якому разі вони не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще визнати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це - Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук. Яка, в лихій годині, Академія Наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?" [8.-Ч.І.-С.167-168].

Таким чином, дії Тимчасового уряду були спрямовані на дезінтеграцію України, розчленування її території і роз'єднання її народу. Своєю інструкцією Петроград недвозначно заявив Україні, чого буде коштувати їй дальше наполягання на національно- територіальній автономії.

Дії Тимчасового уряду викликали хвилю незадоволення населення південноукраїнського регіону, яке не могло сприйняти його виведення за межі автономної України. У серпні 1917 р. на адресу Центральної Ради надійшли сотні телеграм із резолюціями зборів і мітингів, які засуджували політику Тимчасового уряду і його Інструкцію.

Характерно, що позиція Тимчасового уряду щодо територіальних