Хоча це й суперечило вказівкам московського центру, 11 квітня Раднарком Тавриди спеціально розглянув питання про північні повіти і ухвалив: "1) Ніякого відокремлення цих повітів не визнавати і вважати, що вони становлять єдине ціле Республіки Тавриди; 2) Мобілізувати вільні агітаційні сили і направити їх для роз'яснення політичного становища і необхідності евакуації хлібних продуктів; 3) Допомагати усіма засобами у міру можливості цим повітам". Автори констатують: "Зберігаючи за собою фактичне керівництво північними повітами, Раднарком у подальшому використовував їх людські резерви і продовольчі ресурси". Особливо важливі були хлібні ресурси цих повітів, за рахунок яких не лише покривався його дефіцит на півострові, а й забезпечувалася відправка в центральні райони Росії, зокрема, в Москву і Петроград [37.-С.45-46].

Коли до Північної Таврії стали наближатися частини УНР і німецько-австрійські війська, розгорнулася евакуація продовольства, промислового обладнання, сировини та інших матеріальних цінностей в Росію і Крим. Раднарком Тавриди для керівництва цією роботою створив спеціальну комісію у складі наркомів шляхів, праці і продовольства. Але чи не найважливішу роль при цьому відігравали військові, адже населення без ентузіазму зустріло евакуацію. Її воно сприймало як відвертий грабіж і всіляко їй противилося, нерідко під проукраїнськими гаслами. Наприклад, 15 квітня біля станції Чапліне (на північ від Гуляйполя) спалахнуло повстання Гуляйпільського полку. Цьому військовому формуванню Н. Махна, що входило до складу військ В. Антонова-Овсєєнка, було доручено обороняти станцію від наступу гайдамаків та німців і забезпечувати просування вантажів на північ. Але несподівано особовий склад "полку" відмовився виступати на фронт, підняв повстання та оголосив себе прихильником Центральної Ради. Очолили повстання колишні офіцери - "прапорщики часів Центральної Ради" І. Волков, Л. Сахно-Приходько, О. Соловей та інші [38.-С.208-209; 39.-С.181-182]. На придушення повстанців Антонов-Овсєєнко змушений був відправити бронепоїзд [40.-С.21]. Подібні виступи відбулися і в інших місцях Північної Таврії. Врешті-решт, вся вона опинилася під контролем українських і німецько-австрійських військ і стала частиною Української Народної Республіки.

Суверенітет УНР над територією Північної Таврії, як і інших районів Півдня України, визнали і Німеччина з її союзниками, і Радянська Росія.

Можна багато говорити про особливості створення кожної із зазначених радянських республік. Але привертає увагу, перш за все, спільне.

Із усіх цих "республік" лише перша - радянська УНР зберегла деякі риси "українськості", хоча і на її території перший прихід радянської влади супроводжувався кривавим терором проти всього, що несло на собі хоч найменший відбиток національного життя [8.-Ч.ІІ.-С.271]. Усі інші "республіки" не вважали себе українськими навіть формально, хоча на 60 і більше відсотків були населені українцями.

Відповіді істориків на питання, що ставилося за мету при утворенні названих вище радянських республік, не співпадають. Як зазначалося вище, у радянській історіографії домінувала точка зору, що причинами цього розірвання цілісності України були відсутність на її території єдиного більшовицького центру і помилки деяких місцевих комуністів, яких вміло "поправляли" Ленін і ЦК партії.

Зарубіжні історики схиляються до думки, що дії українських більшовиків були продумані і якщо в деталях не координувалися з центром, то не суперечили його політиці. Матвій Стахів пише, наприклад, що "Україна мала по попередньому плану Москви поділитися між "республіками", щоб таким чином заперечити сам факт існування соборної української нації" [41.-С.28]. Олександр Юрченко, розглядаючи обставини виникнення Донецько-Криворізької республіки, пов'язує їх з діяльністю "тих елементів більшовицького проводу на українських теренах, які особливо непримиренно ставилися до ідеї не тільки державного відокремлення України від Росії, а й взагалі проти навіть автономної в межах російської держави організації її, будучи послідовними й безкомпромісними виразниками ідеї "єдиної й централізованої соціалістичної республіки" [42.-С.148-149].

З організаційно-правового боку, південноукраїнські радянські республіки були типовими територіально-адміністративними витворами, які після більшовицької революції виникли в різних регіонах колишньої імперії (Ставропольська, Кубанська (з 1 травня - Кубансько-Чорноморська) республіка, Північна Комуна, Карельська трудова Комуна, трудова Комуна німців Поволжя тощо). Розглядаючи їх правовий статус, Олександр Юрченко дійшов висновку, що всі ці формації не "знайшли за весь час свого існування чіткого державоправного оформлення і перебували десь між станом несамостійного державного тіла й звичайної адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарного державного цілого" [42.-С.149]. Повноцінної автономії більшовики не визнавали, але охоче декларували своє прагнення до федеративної перебудови Росії.

Незалежно від доктринальних підходів був і суто конкретно-історичний аспект більшовицької витівки з Донецько-Криворізькою та іншими радянськими республіками в Україні. В обставинах кінця 1918 - початку 1919 рр., коли становище радянської влади в Росії було непевним, коли не було твердого переконання, що в Україні закріпиться більшовизм, утворення Донецько-Криворізької та інших "республік" могло розглядатися як один із способів спробувати, якщо не пощастить забезпечити панування над цілою Україною, втримати при Росії винятково важливий для її промисловості Донецький кам'яновугільний і металургійний регіон, а також стратегічно важливі порти на березі Чорного моря. Логіку цих більшовиків описав у 1918 р. В. Затонський, один з противників дезінтеграції України: "Ну, хай вже буде самостійна Україна (якщо вже не можна без цього) де-небудь в Австралії або, на гірший кінець, навіть на напівдикій Волині і Поділлі, але навіщо обов'язково в Катеринославщині або там на Херсонщині,