Сучасні історики це питання спеціально не розглядали. Але окремі їх висловлювання свідчать, що вони солідаризуються з оцінками зарубіжних дослідників. Зокрема, Іван Курас в інтерв'ю тижневику "Дзеркало тижня" створення Донецько-Криворізької, Одеської, Херсонської, Республіки Таврида та інших подібних утворень пов'язував з прагненням більшовиків "роздрібнити, розм'якшити національну консолідуючу ідею. Ніхто ж не називав ці республіки хоча й радянськими, але українськими. Національного ферменту там не було. І така сегментація дуже влаштовувала більшовиків: на їх думку (і вони не помилилися), ці маленькі вогнища совєтизації тут і там з часом повинні були перерости в загальну пожежу революції" [44].

Спроби дезінтеграції України, яку намагалися здійснити великодержавні кола Росії у 1917 - на початку 1918 рр., спираючись на місцевих прибічників, провалилися. Регіональні радянські утворення виявилися нежиттєздатними. Ігнорування українського характеру регіону, непродумані соціально-політичні експерименти, безсистемна націоналізація, реквізиції і контрибуції, конфіскація хліба і вивезення його в Росію розладнали усі сфери життя. Класова ненависть, на якій спекулювали керівники цих республік, виявилася ефективним знаряддям руйнування старого ладу, але не могла стати надійною підставою для конструювання нового. Росло внутрішнє невдоволення. Лідери цих республік не могли нічого протиставити наступу військ УНР, Німеччини та її союзників.

Врешті-решт, життя примусило більшовиків погодитися на ІІ Всеукраїнському з'їзді Рад на об'єднання конгломерату регіональних адміністративних новоутворень у складі Української радянської республіки, яка в результаті цього стала охоплювати територію, вказану як українська в ІІІ і ІУ Універсалах Центральної Ради, тобто всі 9 губерній (без Криму). Щоправда, йдучи на це об'єднання, навіть керівники Радянської України, як молитву, продовжували твердити про свою вірність територіально-економічному, а не національно-територіальному принципу побудови радянської держави. 7 березня 1918 р. ЦВК Рад України на своєму засіданні, де обговорювалося питання про об'єднання всіх радянських республік, що утворилися на території України (Радянської України, Донецької, Донської, Кримської і Одеської), прийняв Декларацію, яка, серед іншого, проголошувала:

"1) Ми ніколи не розглядали Українську радянську республіку як національну республіку (виділено в документі - Г.Т.), а виключно як Радянську республіку на території України.

Ми ніколи не стояли на точці зору повної незалежності Української Народної Республіки, розглядаючи її як більш чи менш самостійне ціле, зв'язане з загальноросійською робітничо-селянською республікою федеративними узами.

Разом з тим ми не заперечували проти утворення різних радянських об'єднань, залишаючи за вирішення питання про взаємини їх як з крайовою, так і центральною загальнофедеративною радянською владою до більш підходящого часу" [10.-С.345].

Ці пункти Декларації були адресовані керівникам південноукраїнських республік і повинні були засвідчити лояльне ставлення до них радянської УНР. Однак ця Декларація передбачала об'єднання радянських республік у союз, причому вказувалося, що жодна з цих республік "не може без відома і згоди урядів решти республік вийти з об'єднання і укласти таємні угоди" [10.-С.346].

Врешті-решт, спроба зупинити наступ українських і австро-німецьких військ закінчилася провалом. Союз п'яти республік створити не вдалося. Радянські війська були розгромлені, а Південь України знову став частиною Української Народної Республіки, яку очолювала Центральна Рада. Після гетьманського перевороту контроль над цим регіоном здійснювала Українська Держава Павла Скоропадського, яку, у свою чергу, замінила Українська Народна Республіка на чолі з Директорією. Після відновлення навесні 1919 р. радянського контролю над Півднем України більшовики вже не наважилися повторювати тут експерименти 1917 - початку 1918 рр. Рівень національної свідомості і самоорганізації українців південноукраїнського регіону виявився достатньо високим, щоб протистояти їх намірам. Це змусило більшовицький центр внести істотні корективи щодо своєї політики в Україні, визнавши український характер Півдня. В 1919 р. Південна Україна (крім Криму) була включена до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Джерела та література

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. - К., 1996. - Т. 1.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. - Ужгород, 1932. - Т. 1.

Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 р.: Док. і матеріали. - К., 2003.

Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918 рр. Утворення та боротьба за державу. - Львів, 1997.

Гвоздик В.С. Відродження військових традицій запорозького козацтва на Півдні України в 1917 р. // Запорозьке козацтво в пам'ятках історії і культури. Матеріали науково-практичної конференції. Запоріжжя, 2-4 жовтня 1997 р. - Запоріжжя, 1997.

Державний архів Запорізької області.

Турченко Ф.Г. Дві спроби дезінтеграції України // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 1999. - Вип. УІІ.

Винниченко В. Відродження нації: В 2 ч. - К.; Відень, 1920. (Репринтне відтворення видання 1920 р. - К., 1990).

Верстюк В. Центральная Рада и Временное правительство (К истории украинско- российских отношений в 1917 году) // Россия - Украина: история взаимоотношений. - М., 1997.

Бош Е. Год борьбы. - К., 1990.

Старух О.В. Український трикутник: унітаристи, самостійники, федералісти // Українська революція: 1917 - початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). - Запоріжжя, 1998.

Переписка Секретариата ЦК РСДРП(б) с местными партийными организациями (ноябрь 1917 - февраль 1918 гг.). - М., 1957. - Т. 2.

Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине (февраль 1917 - апрель 1918 гг.). Сб. документов и материалов: В 3 т. - К., 1957. - Т.