рамок автономії України не змінилася до жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді. Непоступливість уряду в національному питанні була одним з факторів, який ослаблював його позиції і, таким чином, наближав крах. Цей переворот знаменував собою початок зовсім іншого етапу в історії Росії й народів, що перебували в полі її політичного тяжіння. Цілком слушно зауважує Владислав Верстюк: "Тимчасовий уряд зазнав поразки, що свідчило про слабкість демократичної політичної традиції в країні. Зокрема, ця поразка говорила про те, що демократія була неможлива в парадигмі "єдиної і неділимої" Росії, тоді як у випадку федералізації вона могла отримати підтримку національних рухів і окремих територій" [9.- С.217].
Українська Центральна Рада відреагувала на події у Петрограді досить оперативно, причому серед інших нагальних питань важливе місце займало питання відновлення територіальної цілісності України. У Відозві крайового комітету по охороні революції на Україні при Центральній Раді від 27 жовтня 1917 р. оголошувалося, що його влада поширюється на "всі дев'ять губерній", у тому числі Херсонську, Катеринославську і Таврійську [1.-С.365].
Але реалізувати наявний політичний капітал Центральній Раді не вдалося. Пробільшовицьки налаштовані сили, вплив яких в регіоні, особливо в містах, був досить відчутним, спираючись на військову підтримку з Москви і Петрограда, поступово перебирали владу на місцях до своїх рук. Врешті-решт, військова експансія більшовицької Росії проти УНР звела нанівець результати напруженої боротьби українського народу за незалежність, позбавила його демократичного шляху розвитку і втягла у вир громадянської війни.
Більшовики, які прийшли в результаті жовтневого перевороту 1917 р. в Росії на зміну ліберальній демократії, критикували всі аспекти діяльності Тимчасового уряду, у тому числі і його політику в національному питанні. Вони виступили з гаслом права націй на самовизначення аж до відокремлення, яким прагнули заручитися в своїх діях підтримкою населення національних регіонів, у тому числі і України. Але це гасло мало суто популістський характер і було розраховане на недосвідчену в політиці, наївну аудиторію. Для "внутріпартійного користування" залишалася актуальною ідея недоцільності відокремлення окремих народів від Росії і переваги великої унітарної багатонаціональної соціалістичної республіки - бази майбутньої світової комуністичної революції. Вважалося, що для створення такого державного організму "визріли" необхідні економічні і соціально- політичні передумови. Створенню унітарної соціалістичної республіки і була підпорядкована діяльність більшовиків, у тому числі і в Україні.
Саме тому, коли перед ними постала цілком нова Україна - Українська Народна Республіка, яку на виборах до Всеросійських Установчих зборів підтримала переважна більшість населення, вони були здивовані і навіть спантеличені. Український національно- визвольний рух виявився значно сильнішим, ніж вони сподівалися. За цих умов більшовики не могли з порога відкинути і його дітище - Українську Народну Республіку. І справді, в своїх заявах Раднарком на чолі з Леніном неодноразово вказував, що не заперечує право українського народу на самовизначення і готовий юридично і фактично визнати УНР. Однак ці заяви не мали нічого спільного з реальною політикою більшовиків в Україні.
В історичній літературі політика петроградського більшовицького уряду Радянської Росії щодо Української Народної Республіки досліджена достатньо вичерпно. На основі беззаперечних фактів автори дійшли висновку, що у наміри більшовиків не входило визнавати волю переважної більшості українського народу, який підтримав Центральну Раду і очолювану нею Українську Народну Республіку.
Нічого незвичайного в цьому не було, адже Центральна Рада, за оцінкою більшовиків, була "буржуазним органом", своєрідною "керенщиною" в Україні. Незвичайне полягало в тому, що значна частина більшовиків України, обстоюючи позиції унітарної соціалістичної Російської республіки, не погоджувалася на проголошення навіть формально (а не фактично, на ділі) автономії від російського центру Української радянської республіки з більшовиками на чолі. "Пункт нашої програми про право націй на самовизначення аж до відокремлення залишався голим гаслом", - визнавала відома більшовичка Євгенія Бош [10.-С.77]. Це випливало з усієї попередньої діяльності більшовиків, які до літа 1918 р. не мали свого партійного центру в Україні і керувалися вказівками ЦК з Петрограда. Україну вони не сприймали як щось ціле, єдине і мислили загальноросійськими і регіональними категоріями. "Донецько-Криворізький регіон", "Південь" чи "Новоросія" вважалися невід'ємними складовими частинами Росії. Це суто імперське мислення і його витоки стануть зрозумілішими, якщо врахувати, що серед більшовиків України майже не було представників титульної нації. Вони рекрутувалися, головним чином, за рахунок росіян, євреїв та інших несільських національних груп населення України. "Наше положення тут ускладнюється тим, що ми представляємо партію великоросів", - відкрито заявили більшовики на своєму обласному з'їзді у Києві в грудні 1917 р. [11.-С.72].
Структура більшовицьких організацій, що діяли в Україні, відбивала це мислення. Більшовицькі групи були об' єднані обкомами Південно-Західного краю і Донецько- Криворізького басейну, які нерідко конкурували між собою. Обидва ці центри були підпорядковані безпосередньо ЦК РСДРП(б) у Петрограді. До єдиного всеукраїнського партійного центру більшовики тривалий час не прагнули, а коли окремі організації РСДРП(б) в Україні висловлювали пропозиції створити такий центр, то дозволу з Петрограда не одержували. Так, 11 листопада 1917 р. обласний комітет РСДРП(б) Південно- Західного краю звернувся в ЦК з листом, у якому інформував про підготовку всеукраїнського з'їзду більшовиків для створення "соціал-демократії України на противагу Українській СДРП" і просив "санкцій і директив у зв'язку із з'їздом, що готується". За дорученням ЦК