дезінтеграції України, розчленуванні її на окремі адміністративні одиниці, підпорядковані російському більшовицькому центру. Так воно і сталося. З приходом їх до влади юрисдикція радянської Української Народної Республіки фактично поширювалася на ті ж губернії, на яких у свій час Інструкцією Тимчасового уряду була дозволена обмежена автономія УНР на чолі з Центральною Радою. Шо ж стосується українського Півдня, то після його захоплення більшовиками тут з'явилося декілька радянських утворень, мало пов'язаних між собою і підпорядкованих безпосередньо російському центру. Головними з них була Донецько- Криворізька республіка на чолі з більшовицьким Раднаркомом з центром у Харкові, Одеська область (республіка Рад), очолювана власним Раднаркомом і Радянська республіка Тавриди з центром у Сімферополі. Ці явища суспільно-політичної історії регіону поки що недостатньо досліджені вітчизняною історіографією. Незважаючи на те, що написані наукові праці, присвячені історії Донецько-Криворізької республіки і Радянської республіки Тавриди, на сьогодні не існує повної ясності щодо причин і мети їх утворення. На питання, наскільки історично невідворотним, політично виправданим і економічно доцільним було створення цих республік, що територіально охопили весь Південь, відірвавши його від решти України, мають відповісти дослідники.
У мемуарах Георга Лапчинського, члена першого уряду Радянської України, зазначається, що більшовики Донецько-Криворізького басейну психологічно були готові до виділення в окрему адміністративно-територіальну одиницю з самого початку революції: "Вони були впевнені, що, принаймні, Харківщина, Донбас та Криворіжжя ніякісінького відношення взагалі до України не мають, що всі претензії Центральної Ради на ці землі є фантастичні й до того безґрунтовні, що навіть жодної небезпеки для них не становлять" [19.- С.160]. Але процес створення Донецько-Криворізької республіки був все ж досить тривалим. Радянські історики на підставі аналізу документів зробили висновок, що частина членів Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) домагалася виділення басейну зі складу України ще у листопаді 1917 р. Так, 17 листопада 1917 р. у схваленій за пропозицією відомого більшовика Федора Сергєєва резолюції пленуму обласного виконкому Рад (Совєтів) Донбасу було поставлене питання про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, яка повинна увійти до складу Російської Федерації. "Необхідно створити незалежну від київських центрів автономну Донецьку область, що має власне самоуправління, і добиватися для неї всієї влади Рад", - говорив у своїй промові Артем [20.-С.177; 14.-С.247]. Характерно, що точка зору лідера місцевих більшовиків за своїм змістом майже співпала з резолюцією, запропонованою есеро-меншовицькою більшістю пленуму: "Розвивати широку агітацію за залишення Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з виділенням в особливу, єдину область, що має адміністративне самоуправління" [14.-С.247]. У боротьбі проти української ідеї, за збереження індустріальних районів України у складі Росії російські меншовики, есери і більшовики знайшли спільну мову і за резолюцію голосували разом.
Подібний зміст мала розмова про майбутнє регіону і на засіданні Харківської Ради 19 листопада і обласній конференції РСДРП(б) 5-6 грудня [21.-С.178]. Але тоді спроби відторгнення Донецько-Криворізького басейну від УНР не принесли бажаних результатів. Стримуючим фактором був ще відчутний вплив на регіон Центральної Ради. Невдовзі послаблення цього впливу розв'язало руки прибічникам виокремлення. Коли у Харкові після його захоплення російськими більшовицькими військами 12 грудня 1917 р. несподівано зібрався т.зв. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад з участю більшовиків Донецько- Криворізького басейну та Києва і проголосив радянську Українську Народну Республіку, це було тимчасове, викликане зовнішніми обставинами, зближення двох регіональних більшовицьких угруповань України. Донецько-криворізькі більшовики на деякий час змушені були діяти в рамках цієї нової ситуації. Деякі з них увійшли до складу ВЦК і Народного Секретаріату України. Правда, працювати в Уряді радянської УНР вони не виявили особливого бажання. Зокрема, Народний секретар торгівлі і промисловості Артем, за оцінкою Г. Лапчинського, "не працював тому, що взагалі негативно ставився до нашої роботи" [19.-С.171]. У Артема і його однодумців у планах було інше, і саме завдяки їм на цьому ж з'їзді, як зазначалося вище, була прийнята, по суті, антиукраїнська резолюція "Про самовизначення Донецького та Криворізького басейнів".
Оскільки на той час це "самовизначення" було непевною перспективою, конфлікти в більшовицькому середовищі не проявлялися. Так, на початку січня 1918 р. Харківська загальноміська конференція і партійна нарада РСДРП(б), в якій взяли участь члени обкому партії, заслухавши доповідь Надзвичайного комісара Раднаркому Росії в Україні С. Орджонікідзе про взаємини між обласними органами басейну і ЦВК Рад України, визнала обласний комітет Рад місцевою владою щодо ЦВК Рад України і Народного Секретаріату [19.-С.171].
Але ця "ідилія" тривала недовго. Більшовики Донецько-Криворізького басейну ніяк не відчували себе зв'язаними з Київщиною та іншими "селянськими" регіонами України і голосували за пропозиції київських більшовиків під впливом конкретних обставин, можливо навіть, сподіваючись таким чином швидше утвердити свій контроль над Донецько- Криворізьким басейном і позбавитися опіки керівників радянської УНР. І справді, як тільки радянські війська витіснили Центральну Раду з Лівобережжя і підійшли до Києва, цьому союзові настав кінець.
TV обласний з'їзд Рад (Совєтів) робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів, що відбувся 27-31 січня 1917 р., проголосив створення Донецько-Криворізької республіки [22.-С.210].
Ініціаторами цього рішення були більшовики. Пізніше у своїх мемуарах вони відверто визнавали, що в основі цього рішення було прагнення відсепаруватися від України. Один з лідерів катеринославської організації РСДРП(б) С. Гопнер писала в своїх мемуарах, що