в 1917 р. місцеві більшовики не вважали Катеринослав Півднем України, а відносили його до Росії і тому закликали: "Усі сили пролетаріат Донецької республіки повинен віддати на те, щоб відбороти свою автономію і незалежність від України. На весь світ гукнути, що донецький пролетаріат не належить до української держави, він самовизначається не в напрямі до України, а в напрямі до великої Росії" [11.-С.71].
Однак не обійшлося і без дискусії. Питання про владу в Донецько-Криворізькому басейні було одним з найважливіших порядку денного з'їзду. З доповіддю виступив більшовик С. Васильченко, який наголосив на тому, що Російська Федеративна Радянська Республіка будуватиметься не за національними ознаками, а на економічних засадах. А оскільки Донецький і Криворізький басейни в господарському відношенні - самодостатні одиниці, вони можуть і повинні виділятися в окрему республіку. С. Васильченка у своїх виступах підтримали Артем, М. Жаков, Б. Магідов і М. Рухимович. Зокрема, Артем рішуче виступив проти того, щоб залишити Донецько-Криворізький басейн у межах України. Він назвав це несправедливістю, тому що цей індустріальний район повинен допомагати не лише Києву, а й Південному Сходу, тобто Росії. У виступах Б. Магідова звучав заклик викорінювати національну упередженість, яка, напевне, ним вбачалася у визнанні українського характеру регіону. Досить відверто, майже цинічно проімперські погляди більшовиків продемонстрував В. Межлаук, який заявив, що зв'язок Донбасу з Петроградом через Київ - зайва тяганина [17.-С.250-252,258; 23.-С.129].
Слід зазначити, що в більшовицькому середовищі були і противники цієї точки зору. За дорученням ЦВК Рад і Народного Секретаріату 21 січня 1918 р. В.П. Затонський надіслав у Раднарком РСФРР телеграму, в якій просив не допустити "проведення автономії Донецького басейну" [21.-С.178]. Проти створення Донецько-Криворізької республіки виступив член радянського уряду УНР Микола Скрипник. Він заявив на з'їзді, що відділення Донецького басейну від решти України підірве радянську владу і зміцнить позиції Центральної Ради: "Автономія необхідна, але як частини, яка входить до складу Української Федерації". Він запропонував резолюцію, в якій передбачалося: "Донецький басейн і Криворізький район становлять автономну частину Південно-Російської Української республіки, як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік" [17.-С.255,257].
Ця пропозиція не зустріла підтримки членів донецько-криворізького обкому РСДРП(б). Скрипника звинуватили в націоналізмі, "в намаганні підкорити пролетарський Донбас Українському радянському уряду" і сповзанні на позиції меншовизму [17.-С.255-258; 24.-С.30].
У радянській літературі 60-80-х років стверджувалося, що утворення Донецько- Криворізької республіки було прямим порушенням суверенітету і цілісності радянської
України і суперечило волі трудящих, у т.ч. Донбасу і Криворіжжя, які в січні-лютому 1918 р. на з'їздах і конференціях Рад висловлювали підтримку ЦВК Рад і Народному Секретаріату Радянської України [21.-С.178]. Справді, в радянському середовищі Півдня було багато прихильників створення Української соціалістичної республіки, яка б охопила всі території, що увійшли до складу УНР за ІІІ і ІУ Універсалами і була б з Російською соціалістичною республікою в федеративних відносинах.
Але делегати з'їзду, схоже, проігнорували ці настрої. У результаті, на з'їзді було прийняте таке рішення: "Донецький і Криворізький басейни, як область, яка має вже і тепер певну економічну і політичну фізіономію, повинна мати власні органи економічного самоврядування, єдині органи влади, що організують у басейні політичний, економічний і культурний правопорядок радянської республіки. Виходячи з цих міркувань, ІУ обласний з'їзд Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейну обрав обласний комітет з 11 чоловік і доручив йому утворити Раду Народних Комісарів Донецького і Криворізького басейнів" [17.-С.259; 22.-С.211]. За це рішення проголосувала переважна більшість депутатів.
Нове державне утворення пред'явило свої претензії на чималі території, які, за переконаннями "істориків" і "етнографів" з ДКР, ніколи не входили до складу України, а мали всі історичні підстави бути саме у складі цієї російської автономії. "Всього декілька місяців тому назад Київська Рада в договорі з князем Львовим і М. Терещенком установила східні райони України якраз по лінії, яка була і є західними кордонами нашої Республіки", - такими аргументами обґрунтовували у своєму зверненні до всіх держав світу наркоми ДКР своє відсепарування від УНР [25]. Як бачимо, нічого кращого, ніж послатися на сумнозвісну Інструкцію Тимчасового уряду Центральній Раді вони не знайшли. Далі - більше. "Завжди були і тепер залишаються (курсив наш - Г.Т.) західними кордонами нашої Республіки, західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізорудну частину Криворіжжя, Херсонської губернії і повіти Таврійської губернії до перешийка.., Азовське море до Таганрога і кордони вугільних радянських округів Донської області по лінії зал. дороги Ростов - Воронеж до станції Ліхая, західні кордони Воронізької і південні кордони Курської губ." [25].
Таким чином, кордони визначені досить чітко. Але в реальному житті таких чітко визначених кордонів ДКР не мала. Коли після розгрому на Дону на початку 1918 р. білокозаків тут була утворена Донська республіка з власним Раднаркомом, повіти східної території Донецько-Криворізької республіки увійшли до її складу. На Півдні на материкові повіти колишньої Таврійської губернії, включені до складу ДКР, претендувала Радянська республіка Таврида.
Взагалі місцеві радянські керівники до кордонів своїх "республік" ставилися досить вільно, інколи на свій розсуд визначали долю земель, які попали їм у підпорядкування, керуючись принципом "революційної доцільності". Так, Луганський Раднарком, що контролював територію міста і повіту і формально повинен був підпорядковуватися Раднаркому ДКР, прагнучи