уникнути окупації району німецькими військами (а за Брестським миром, німці повинні були зайняти Україну до річки Сіверський Донець, який відділяв Донбас від Донської області), затіяв "дипломатичну гру", метою якої було приєднання підпорядкованої йому території до Донської радянської республіки. Історичною підставою для цього повітові "дипломати" вважали те, що свого часу Бахмутський і Слов'яносербський повіти не входили до складу гетьманської України, а приєдналися разом з донськими степами до Росії. Для більшої переконливості було навіть згадано про необхідність провести плебісцит. Цікаво, Донський Раднарком погодився на приєднання, але вимагав грошової компенсації (?!), на яку луганчани погодилися [26.-С.208].
Уряд ДКР - Раднарком (Совнарком) було створено 14 лютого 1918 р. у складі: Ф. Сергєєв (Артем) - голова РНК і нарком у справах народного господарства, С. Васильченко - нарком внутрішніх справ, В. Межлаук - нарком фінансів, М. Жаков - нарком у справах освіти, Ф. Філов - нарком у судових справах, М. Рухимович - нарком у військових справах, Б. Магідов - нарком праці, А. Камєнський - нарком державного контролю. Всі народні комісари були більшовиками.
Основою утворення республіки став не національно-територіальний, а економіко- територіальний принцип державного будівництва. Ініціатори створення ДКР вважали, що з перемогою соціалістичної революції національне питання втрачає своє значення, а Російська Радянська Республіка повинна бути федерацією економічно однорідних областей, а не національних радянських республік.
На території ДКР обов'язковими вважалися декрети Раднаркому Росії, з яким РНК Донецько-Криворізької республіки був у постійному контакті. Що ж стосується уряду радянської УНР і Центрального Виконавчого комітету Рад України, то вони вважалися не більше, ніж органи, "паралельні" відповідним владним структурам Донецько-Криворізької республіки. В політичній геометрії більшовиків ці паралельні "пересікалися" на найвищому рівні, в Петрограді.
Після проголошення ДКР Харків став "чужою" територією для ЦВК Рад України і Народного Секретаріату. Незабаром вони переїхали у захоплений військами Муравйова Київ.
Отже, в січні 1918 р. на території України існувало два радянські об'єднання, які були ніяк не пов'язані між собою і мали один керівний орган - Раднарком Росії і ЦК РКП(б) в Петрограді: Українська Народна Республіка (радянська) на чолі з Народним Секретаріатом із центром у Києві (потім, послідовно, у Полтаві, Катеринославі, Таганрозі); Донецько- Криворізька республіка на чолі з Раднаркомом (Совнаркомом) із центром у Харкові.
Радянська історіографія розцінювала утворення ДКР як помилку місцевих більшовиків, пов'язану з відсутністю у них достатнього досвіду, зокрема, в національному питанні. Щоправда багато писалося також, що це була спроба уникнути окупації розвинутих регіонів України німцями. Історичні джерела свідчать, що частина парткерівників регіону справді вважала, що оголошення Донецько-Криворізької республіки як складової частини Російської Федерації створить формальні перешкоди для врятування басейну від окупації. Юзівська парторганізація і Юзівський Совєт, писав Ф. Зайцев, у 1917 р. секретар Юзівської ради робітничих депутатів, "цілком поділяли ідею такої республіки (Донецько-Криворізької - Г.Т.). Основні мотиви, звичайно, були наївні. Ми гадали, що, виділяючись в окрему республіку, цим зупинимо німців, яких нібито задовольнить окупація меж новоствореної України" [27.-С.54].
Головні зусилля радянських дослідників у цій історії полягали у тому, щоб виправдати позиції більшовицького ЦК і самого Леніна. Ретельно відбиралися висловлювання "канонізованих" вождів більшовицької революції і оцінки більшовицького ЦК, в яких не схвалювалося утворення ДКР. Оскільки документів, що прямо характеризують ставлення до організації Донецько-Криворізької республіки самого Леніна, не виявлено, всі автори описують реакцію на утворення ДКР Якова Свердлова, голови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад РСФРР і авторитетного члена ЦК РСДРП(б). Коли Артем телеграмою повідомив радянське керівництво про створення Донецько-Криворізької республіки як частини "загальноросійської федерації Рад", у телеграмі-відповіді від 17 лютого Свердлов від імені радянського керівництва йому відповів: "Відокремлення вважаємо шкідливим" [22.-С.212-213; 28.-С.113].
Але залишилися свідчення, які дозволяють стверджувати, що в більшовицьких верхах не було однозначно-негативної оцінки утворення ДКР, або, принаймні, ця оцінка цього факту під впливом конкретних обставин змінювалася. Так, Х. Мишкіс у передмові до підбірки документів і матеріалів про Донецько-Криворізьку республіку пише, що Артем, голова Донецько-Криворізького обласного комітету РСДРП(б), спеціально їздив до Петрограда для узгодження питання про утворення ДКР. Артем зустрічався з Леніном і той цілком підтримав ідею, вважаючи організацію республіки в тодішніх умовах необхідною з точки зору міжнародної і політичної [29.-С.246].
Про згоду ЦК на створення Донецько-Криворізької республіки говорив 1924 р. М. Скрипник. ЦК, за його словами, розраховував таким чином створити в басейні потужну базу диктатури пролетаріату, яка могла б стати ударним кулаком в боротьбі з Центральною Радою [29.-С.246].
Як бачимо, обидва автори свідчать про схвалення ЦК ідеї утворення ДКР. Але виклади подій Артемом і Скрипником, на думку Х. Мишкіса, дещо різняться: з інформації першого випливала ідея автономії регіону у складі Росії, з інформації другого - автономія у складі радянської України.
На початку березня Артем знову зустрічався з Леніном. Мова, зокрема, йшла і про відносини ДКР з Українською радянською республікою. Результатом цієї розмови була телеграма Леніна від 14 березня 1918 р., адресована С. Орджонікідзе: "Щодо Донецької республіки, передайте товаришам Васильченкові, Жакову та іншим, що, хоч би як вони не ухитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, однаково буде включена в Україну і німці її завойовуватимуть. Зважаючи на це, цілком безглуздо з боку