Донецької республіки відмовлятися від єдиного з рештою України фронту оборони. Межлаук був у Пітері, і він погодився визнати Донецький басейн автономною частиною України; Артем також згодний з цим; через те впертість кількох товаришів з Донецького басейну скидається на нічим не пояснимий і шкідливий каприз, зовсім неприпустимий у нашому партійному середовищі" [30.-С.50].
Цю телеграму часто наводять для підтвердження думки про різко негативне ставлення Леніна до створення й існування ДКР. На наш погляд, більше заслуговує на увагу думка, що за цією критикою стоїть прагнення Леніна сприяти створенню на Півдні фронту радянських республік, який можна було протиставити німецькому наступу. Мабуть, не випадково Наркомат закордонних справ намагався використати факт створення ДКР для зупинення наступу німців, які після підписання договору з УНР увійшли в українські землі і не мали наміру зупинятися на кордонах ДКР. Нарком телеграфував до Берліна: "Наступ на Півдні Росії перейшов за границі чисто українських територій (для радянських дипломатів кордони України закінчувалися на кордонах ДКР - Г.Т.). Повторюємо пропозицію німецькому уряду щодо кордонів української держави" [Цит. за: 23.-С.130].
Зацікавленість Наркомату закордонних справ кордонами південноукраїнських радянських республік не була випадковою. Після підписання 3 березня 1918 р. у Брест- Литовську мирного договору між Російською Федерацією, з одного боку, і Німеччиною та її союзниками, з іншого, Росія зобов'язувалася визнати угоду між Центральною Радою і Німеччиною та підписати договір з УНР. Один з пунктів договору між Росією та Німеччиною передбачав визнання незалежності України, негайне очищення її території від радянських військ та Червоної гвардії, припинення антиукраїнської агітації. Утворення регіональних радянських об'єднань, які не вважали себе частиною України, давало радянським дипломатам деякі підстави сподіватися, що німецькі війська не ввійдуть на їх території. Однак Німеччина і Австро-Угорщина не визнавали цих штучних утворень незалежно від того, вважали вони себе частиною Російської Федерації, чи оголошували цілком незалежними, й почали витісняти радянські війська з території Південної України.
Необхідність спільних дій напрошувалася. Але цьому заважали як амбіції більшовиків двох регіонів України, так і надії харків'ян, донеччан і криворожців на те, що все ж зуміють уникнути війни з німцями. Зусилля Леніна були спрямовані на те, щоб зблизити їх. Зокрема, після того, як у Петрограді стало відомо про категоричну відмову членів Раднаркому ДКР взяти участь у ІІ Всеукраїнському з'їзді Рад (що продемонструвало б їх повну сепарацію від УНР), 15 березня було скликано пленум ЦК РКП(б) з участю Леніна і представників радянської України В. Затонського й В. Шахрая, який розглянув питання "Про становище партійних працівників і стан радянських організацій на Україні та про взаємні стосунки між українськими урядами й Донецькою республікою". Було прийняте рішення: "На скликаний український з'їзд Рад (Совєтів) робітничих, солдатських і селянських депутатів повинні поїхати товариші з усієї України, у тому числі й з Донецького басейну. На з'їзді необхідно створити один уряд для всієї України.
Всім партійним працівникам зобов'язати працювати спільно зі створення єдиного фронту оборони. Донецький басейн розглядається як частина України" [28.-С.66]. Після цього Артем погодився взяти участь у ІІ з'їзді Рад у Катеринославі і очолив делегацію Донецько-Криворізького басейну на ньому. Він сприйняв ідею створення єдиного фронту радянських республік і входження ДКР на автономних засадах до складу України. Члени Раднаркому ДКР Васильченко, Жаков і Філов й далі противилися цьому і 29 березня вийшли зі складу уряду. Філов на сторінках газети "Известия Юга" висловив незгоду з рішенням ЦК РСДРП(б). Він писав: "Голова Раднаркому Донецько-Криворізької республіки Артем, будучи як член ІІІ Всеросійського з'їзду Рад (Совєтів) від Харкова на українському з'їзді в Катеринославі, зайняв там позицію, суперечну позиції Ради народних Комісарів Донецько- Криворізької республіки, схиляючись до входження Донецько-Криворізької республіки в Українську".
Конференція зі створення єдиного фронту радянських республік відбулася не 15, а 16 березня в Катеринославі, приїхали для участі в ній лише представники Радянської України, Тавриди і Донецько-Криворізької республіки [31.-С.19].
Другий Всеукраїнський з'їзд Рад відбувся 17-19 березня 1918 р. На ньому Україна була проголошена незалежною радянською республікою. В такий спосіб більшовицьке керівництво Росії прагнуло розв'язати собі руки в збройній боротьбі з Німеччиною, яку тепер вела "суверенна" держава. Цим вона демонструвала також свою готовність виконати взяте на себе, за Брестським миром, зобов'язання визнати незалежність України. Насправді, в Брест-Литовську йшлося про Українську Народну Республіку, очолювану Центральною Радою, а не про сурогатну державу, очолювану більшовиками.
На думку лідерів більшовизму, саме "незалежна" Радянська Україна, яка мала всі права на збройну боротьбу з німецькими військами, могла очолити й "єдиний фронт" всіх радянських політичних утворень Півдня в цій боротьбі. З'їзд прийняв резолюцію "Про державний устрій", яка передбачала, що Донецько-Криворізька область має входити до складу Радянської України, а Україна оголошувалася "Федеративною Радянською Республікою", яка "об'єднує всі радянські об'єднання - вільні міста і республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки" [28.-С.70-71].
Утворивши єдиний радянський уряд України, з'їзд юридично оформив входження Донецько-Криворізької республіки до складу Радянської України. Фактично ж радянські республіки продовжували функціонувати самі по собі і перестали існувати після залишення їх теренів радянськими військами, які відступили під натиском українських, німецьких і австро-угорських військ. 17-18 квітня 1918 р. війська УНР зайняли Слов'янськ і