Однак історія з Донецько-Криворізькою республікою мала своє продовження на початку 1919 р., коли після розгрому військ Директорії радянські війська знову зайняли Південь і Схід України. Частина більшовицьких лідерів регіону досить активно взялася за відновлення ДКР. Та після 1918 р., який ознаменувався відновленням УНР Центральної Ради, створенням Української Держави П. Скоропадського, а після її краху - Директорії УНР, московському більшовицькому центру стала очевидна абсурдність цих намірів. Відчуття "українськості" Півдня настільки глибоко проникло у свідомість населення, що ігнорувати це було просто небезпечно. 17 лютого 1919 р. на засіданні Ради і Оборони РСФРР на пропозицію Леніна було прийнято ухвалу "просити тов. Сталіна через бюро Центрального Комітету провести скасування Донкривбасу" [32.-С.170].

Про Одеську радянську республіку (в документах частіше використовується інша назва - область) в історичній літературі написано дуже мало, хоча загальна канва подій, пов'язаних з її виникненням та існуванням, простежується достатньо чітко. Сепаратистські настрої по відношенню до України в південних містах охопили більшовиків ще в умовах боротьби з Центральною Радою. За інформацією А. Кірова, після більшовицького перевороту в Петрограді "Одеський Совєт взяв участь у переговорах з Центральною Радою про утворення вільного міста" [33.-С.240]. У доповіді комісара Одеського військового округу полковника В. Поплавка на засіданні Генерального Секретаріату Центральної Ради 23 грудня 1917 р. говорилося, що місцеві більшовики тут були серед найпалкіших прихильників перетворення Одеси у "вільне місто" [18.-С.65].

Більшовицький сепаратизм в Одесі мав досить широке підґрунтя - як антиукраїнські настрої, так і територіальний патріотизм, під впливом якого перебувало робітниче і міщанське середовище міста. Ці настрої посилилися після невдалої спроби більшовицького перевороту в Одесі в ніч на 1 грудня 1917 р. У ході заколоту більшовики роздавали зброю всім охочим. Як наслідок, в Одесі почалися погроми, в яких більшовики звинуватили українські війська. Після придушення спроби заколоту спеціальна слідча комісія встановила, що з 35 осіб, затриманих під час пограбувань, 32 були переодягненими в українців, а решту трьох, які справді виявилися гайдамаками, їхні ж товариші розстріляли на місці злочину [4.- С.143]. Однак антиукраїнські настрої в Одесі посилилися. В резолюціях робітничих і профспілкових зборів, на яких верховодили представники різних течій російської соціал- демократії, попереджувалося, що коли Рада "не припинить зі зброєю в руках здійснювати свою націоналістичну політику, то місцевий пролетаріат оголосить загальний страйк" [33.- С.241]. На антиукраїнській платформі більшовики знаходили спільну мову з поміркованими соціал-демократами, яких самі ж називали "опортуністами".

Свою владу в Одесі більшовики встановили 17 січня 1917 р. після збройного повстання і триденних боїв з військами Центральної Ради. Тоді ж на об'єднаному засіданні Рад і військово-революційного комітету був сформований Раднарком у складі 14 комісаріатів. Ця дата вважається початком існування Одеської республіки. Це регіональне радянське утворення охоплювало прилеглу до Одеси частину Херсонської і частину Бессарабської губерній, з центром в Одесі. На її території діяло законодавство РСФРР. Одеські більшовики вважали республіку автономною частиною Радянської Росії, яка нічого спільного з Україною не має. Передова стаття газети "Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота" від 10 березня 1918 р. прямо стверджувала, що Одеса українською територією "ніколи не була".

У структурі органів влади існував наркомат закордонних справ. Нарком фінансів Т. Рузер у своїх споминах пише, що Раднарком був "єдиний на периферії орган, який здійснював право війни і миру". Як виявилося, "з Ленінграда (Петрограда - Г.Т.) цілком формально тов. Раковський привіз це право" [34.-С.149]. Одеські більшовики, виявляється, дуже захоплювалися саме зовнішньою політикою і через наркомат закордонних справ прагнули впливати на політику Румунії та держав Антанти щодо регіону. Документів, які б свідчили про контакти Раднаркому Одеської республіки з урядом Радянської України, дослідники не виявили.

Після утвердження радянського режиму на території Одеської республіки розпочалося здійснення традиційних для більшовиків реформ. Було націоналізовано великі промислові підприємства, на Північ відсилалися ешелони з хлібом, створювалися надзвичайні органи влади, що розгорнули боротьбу з "класовими ворогами". Проводилися заходи з організації оборони від наступу румунських військ. Збройні сили новоутвореної Одеської республіки очолив "визволитель" Харкова та Києва М. Муравйов.

Однак створення Одеської радянської республіки не поліпшило становища в регіоні. "Робітничий клас у значній своїй частині наприкінці існування радянської влади виявив своє відношення до неї тим, що відмовився вступати до лав Червоної армії, і тим, що виставив цілу низку економічних вимог.", - зазначав А. Кіров [33.-С.87]. Посилювався вплив дезорганізаторських елементів - "матроської вольниці", "муравйовщини". Не вдалося зупинити наступ спочатку румунських, а потім українських і австро-німецьких військ. Уряди Німеччини і Австро-Угорщини не визнали цього штучного територіального утворення. Після захоплення Одеси (14 березня 1918 р.) та інших міст регіону ця республіка перестала існувати.

Оцінка діяльності Одеської республіки, яка давалася в радянській літературі, досить суперечлива. Одні історики вважають її проголошення "однією з серйозних помилок" місцевих більшовиків [35.-С.177]. З точки зору інших, сам факт створення Одеського Раднаркому (а значить і республіки) не може "служити підставою для подібних докорів. Але воно супроводжувалося ослабленням зв'язків з Українською радянською республікою, визнанням можливості існування Одеси незалежним, "вільним містом", що ускладнювало