Г.Ф. Турченко

НАЦІОНАЛЬНІ І ТЕРИТОРІАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНІ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Буржуазія

Модернізаційні процеси в Україні супроводжувалися формуванням нового класу суспільства - буржуазії. Для її представників головним було не походження, а особистий успіх, що матеріалізувався у багатстві. Офіційна статистика царської Росії не оперувала категорією "буржуазія". В офіційних виданнях Центрального статистичного комітету МВС населення розподілялося у відповідності зі становим походженням. Що ж стосується буржуазії, то вона була всестановою і містила у своєму складі представників міщанства, купецтва, дворянства, селянства і навіть духовенства. Тому встановлення чисельності і складу буржуазії перетворювалося в окреме і досить складне дослідницьке завдання, яким держава не займалася. Після 1917 р. економісти й історики робили спроби вирішити це завдання, застосовуючи різні способи аналізу та різні соціальні критерії. Відповідно, результати їх підрахунків також істотно різнилися. Так, за даними українського економіста Сергія Остапенка, опублікованими в 1919 р., напередодні революції 1917 р. "капіталістів всіх рангів, але без тих, що стоять за чужоземним капіталом, вкладеним в українську промисловість, було 121 873 душ" [1.-С.214]. Автори п'ятого тому багатотомної "Історії Української РСР", опублікованої в 1967 р., навели свої дані про загальну чисельність і середні прибутки (з розрахунку на одного представника) великої і середньої буржуазії України (див. таблицю 1) [2.-С.15].

Наведені у таблиці 1 дані стосуються тих категорій буржуазії, які зазвичай називають великою і середньою. Так, до великої і середньої промислової буржуазії віднесено власників підприємств з кількістю робітників більше 10 і щорічним прибутком понад 2 тис. крб.; відповідні групи торговельної буржуазії - це купці з патентами 1-2 розрядів, домовласників - власники міських будинків чи іншого нерухомого майна вартістю понад 10 тис. крб. Але в умовах довоєнної України з її специфічною економічною і етносоціальною структурою важливу роль відігравали

дрібні підприємці. Це численна група власників торговельних, кустарно-промислових

закладів і домовласників, економічним аналогом якої у сільському господарстві були заможні селяни (у радянській історіографії їх називали "куркулями"). Вказана категорія населення авторами таблиці 1 не враховується.

Цей недолік усунули Іван Рибалка і Федір Турченко, які, відтворюючи статистичну модель соціальної структури України напередодні 1917 р., поставили завдання по можливості точно окреслити соціальні межі і встановити чисельність головних соціальних категорій, у т.ч. і буржуазії. В основу аналізу ними було покладено матеріали державної і земської статистики, різноманітні статистико-економічні обстеження і конкретно-історичні дослідження [3.-С.27-39]. Результати підрахунків цих авторів, у тому числі і їх обчислення кількості дрібних підприємців, використовуються в нашій роботі.

З урахуванням становища України у державно-політичній структурі Російської імперії, повсякденних інтересів українського народу і перспектив на майбутнє у складі буржуазії України більш-менш чітко виділяються три групи з різними соціально- економічними, політичними інтересами і навіть національною ідентифікацією.

Перша, найбільш впливова її група була представлена тими фракціями буржуазії, постійним місцем проживанням якої була Росія чи інші регіони імперії, або зарубіжні країни. Свою підприємницьку діяльність в Україні ця група здійснювала з-за її меж з допомогою фінансово-банківських важелів або через своїх менеджерів, тобто була "екстериторіальною" буржуазією. Вважається, що не пов'язана безпосередньо з Україною обставинами свого повсякденного життя і побутом, вона була цілком байдужою до її національних потреб. Це, перш за все, російський промисловий і торговельний капітал. Різноманітними пільгами імперський уряд стимулював активність російської буржуазії по ввезенню в Україну тих товарів (текстилю, взуття, продукції машинобудування і т.д.), які не вироблялися на її території. Виробники мануфактури центральної Росії вважали себе єдиними постачальниками своєї продукції в Україну. По суті, вони опинилися у становищі монополістів, бо імпорт відповідних товарів з-за кордону обкладався великим митом, а деякі товари зовсім заборонялося ввозити. "Російська торговельна і митна політика приложила всі старання, ні спиняючись ні перед чим, щоб розірвати і зруйнувати торговельні зв'язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб знищити взагалі українську торгівлю й віддати український торг в руки купецтва московського і притягнути Україну економічно до Півночі, до великоруських центрів - Петербурга й Москви", - писав М.С. Грушевський [4.-С.143]. Український ринок швидко поглинав російські товари, даючи високий прибуток не лише російському промисловому, але й торговельному капіталу, і одночасно блокуючи розвиток українського підприємництва.

Із-за меж України діяв також зарубіжний і російський фінансовий капітал, що контролював ключові галузі промисловості України (вугільну, металургійну, сільськогосподарське машинобудування і т.д.) і хлібну торгівлю через столичні і закордонні банки. На початку ХХ ст. ці галузі вже були об'єднані у синдикати - "Продвугілля", "Продамет", "Продруда", "Урожай", цукрозаводчиків та ін. Вказані синдикати, виробнича база яких концентрувалася в Україні, належали до найбільших, провідних у Російській імперії. Але на території України не було жодного "суто українського" акціонерного товариства - ні за місцем розташування керівництва, ні за його складом. Ниті управління ними тяглися за межі України і навіть за кордон. Іноземний капітал (французький, бельгійський, німецький, англійський) займав сильні позиції у важкій (вугільній і металургійній) промисловості і сільськогосподарському машинобудуванні. В Україні у 1913 р. діяли 83 іноземні компанії, які вклали у промисловість 414 млн. крб. Це становило третину іноземного капіталу, вкладеного у промисловість Російської імперії [5.-С.44]. Столичні і зарубіжні банки "зрощувалися" з найбільшими і найвпливовішими акціонерними товариствами і синдикатами. Так,