Фінансовий капітал справляв значний вплив на урядову економічну політику. Зокрема, з огляду на його інтереси формувалася митна політика, обмежувався чи заборонявся імпорт зарубіжних товарів і заохочувався ввіз з Центральної Росії. Так, наприклад, імпортне мито на вугілля, що ввозилося в імперію через північні порти, дорівнювало напередодні Першої світової війни 1,5 коп. з пуда, а через південні - 6 коп. Це була пряма підтримка кам'яновугільної промисловості Донбасу, де панували петербурзькі банки та іноземці. Водночас у вигідніше становище ставилися користувачі вугілля Петербурга і Москви, а у невигідне - покупці вугілля в Україні [6.-С.48]. Доходило до того, що штучно зменшувався видобуток цього палива, щоб підвищити на нього ціни.

Така політика забезпечувала величезні прибутки банкам і дуже вузькому колу власників акцій вугільних шахт. У 1913 р. вони одержали 120 млн. руб. чистого прибутку - майже у два рази більше, ніж зарплата 170 тис. робітників [1.-С.35]. Подібна ситуація склалася у цукроварній промисловості, де на 1 рубль основного капіталу отримувалося більше 1 (інколи навіть 2-2,5) рубля прибутку [7.-С. 110-111].

Серед найбільших акціонерів промислових підприємств, шахт і рудників України переважали іноземці та представники інших національностей. Як правило, вони жили за межами України і промислова діяльність на її території їх цікавила постільки, поскільки була джерелом прибутків. Але насправді проблеми України полягали не у самому російському чи іноземному капіталі. Зрештою, іноземці приносили в Україну передові європейські технології і сприяли прискоренню її індустріалізації, а поява їх тут, окрім усього іншого, була проявом загальноісторичної тенденції інтернаціоналізації капіталу. Що ж стосується росіян, то вони везли сюди товари, на які в Україні був попит. Проблема полягала у тому, що ці процеси ніяк не регулювалися українським суспільством, не враховували його повсякденних і перспективних інтересів і здійснювалися у вигідних для імперського центру формах. Справа, таким чином, зводилася до питання про суверенітет українського суспільства над власною територією, про його контроль над економічним життям в Україні.

Друга група буржуазії, яка функціонувала у народному господарстві України, одержала узагальнюючу назву "територіальна". Це підприємці різних національностей (росіяни, євреї, українці, поляки та ін.) і різних сфер застосування капіталу (фабриканти, домовласники, торговці і т.д.), які вклали свої кошти в економіку України і постійно тут проживали. На їх підприємницьку діяльність стримуючий вплив справляла імперська економічна політика центру, яка створювала штучні перепони зростанню промисловості на периферії Російської імперії, зокрема, в Україні. Це викликало зворотну реакцію підприємців. Захищаючи свої прибутки, вони змушені були діяти як місцеві патріоти - критикувати великодержавну економічну політику й навіть боронити права території, що була місцем застосування їх капіталів. Територіальна буржуазія включалася у тарифну боротьбу з центром, який, відгороджуючи Україну від західних виробників, залишав за собою виключне право постачати на Україну готову промислову продукцію. Ставилося питання про покращення умов для вивозу українського хліба на ринки

Заходу. Непомірно високі тарифи відволікали хлібні вантажі з південних портів, що негативно відбивалося на прибутках хлібовиробників і хліботорговців. Інколи було вигідніше транспортувати вантажі з Бессарабії у далекі Данциг і Кенігсберг, ніж у сусідню Одесу. Окрім усього іншого, це ставило у невигідне становище і залізничників Півдня, де тарифи були непропорційно високими, щоб компенсувати перевитрати залізниць при перевезенні вантажів на великі відстані [8.-С.226]. Свої погляди представники територіальної буржуазії висловлювали на торгово-промислових з' їздах, зібраннях земств, у періодичній пресі тощо. Лунали заклики до територіальної консолідації, зокрема порушувалося питання про необхідність створення територіального об' єднання всіх галузевих і територіальних організацій підприємців, які б висували не лише економічні, а й загальнополітичні вимоги. Коли напередодні Першої світової війни зайшла мова про створення в імперії торгово-промислових палат, які б об'єднували всі категорії підприємців даної місцевості для вирішення регіональних економічних проблем, ХХХУІ з'їзд гірничопромисловців Півдня Росії констатував, що "їх необхідність диктується не питаннями економічного, а загальнодержавного характеру" [9.-С.3].

Територіальна буржуазія великою мірою впливала на місцеву адміністрацію, міське самоуправління, вимагала для себе більших прав і повноважень. Зокрема, пропонувалося перетворення земств у широкі органи народного представництва за рахунок зменшення в них присутності дворянства і збільшення питомої ваги і впливу інших суспільних станів. У 1900-х роках в Одесі виник навіть фантастичний проект утворення на Півдні України незалежної від Росії державної одиниці - Чорноморської республіки, на чолі якої передбачалося поставити адвоката О. Пергамента. З подібною пропозицією виступав у 1905 р. бунтівний лейтенант Шмідт [8.-С.227].

В історичній літературі немає єдиної точки зору щодо ставлення територіальної буржуазії до визвольних прагнень українського народу. Ще у 1908 р. відомий кооператор Микола Стасюк зробив висновок, що територіальні і національні тенденції не можуть злитися, чи, хоча б, взаємосприяти одна одній [10.-С. 13,31]. Можливо, цей висновок був навіяний гострою конкуренцією між українською кооперацією і неукраїнським крупним капіталістичним підприємництвом, де справді йшла безкомпромісна боротьба. Ця точка зору наприкінці 20-х років була підтримана молодим істориком-марксистом Дмитром Бованенком