До певної міри, територіальні тенденції пробивали дорогу і в російських політичних партіях, що діяли в Україні. Так, місцеві організації конституційно- демократичної партії в Україні, яку прийнято вважати класичною буржуазною партією Росії і яка у своїх програмних документах висувала гасло унітарної держави, нерідко прагнули дистанціюватися від "єдинонеділимського" курсу свого ЦК і схилялися до обговорення питання про широке місцеве самоуправління і навіть автономію в Україні [14.-С.139].

Третьою групою у складі великої буржуазії України прийнято вважати національну українську. Це була найменш численна і економічно слабка група буржуазії. Умови для її формування були вкрай несприятливими. Виростаючи в повній економічній і політичній залежності від імперії, підприємці-українці досить швидко втрачали національну свідомість. Мільйонери масштабу Терещенка і Яхненка були надто помітними фігурами, щоб проявляти відкрито свої симпатії до українського національного руху. Олександр Оглоблин, який вишукував серед представників великої буржуазії України симпатиків національного руху, змушений був констатувати: "...Яхненко чи Терещенко, будуючи свої цукроварні, цілком вірнопідданськи схилялися перед російською владою" [15.-С.119]. До того ж, у підприємницьких колах навіть таких фігур було дуже мало. Типовий підприємець українського походження - дрібний чи середній буржуа. Серед сотень і сотень прізвищ керівників і членів правлінь великих акціонерних товариств України, відомості про які містить офіційне видання "Акционерно-паевые предприятия России" (СПб., 1913), українців нараховується тільки декілька десятків. Але це були відомі і досить впливові підприємницькі родини: Алчевські, Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Ясюкевичі та ін. У несприятливих суспільно-політичних умовах вони швидко втрачали національну ідентичність і зливалися з "територіальною" буржуазією. Компроміс таких осіб з імперськими властями був неминучий. Серед великих підприємців-українців хіба що В. Симиренку вдалося зберегти і демонструвати свої симпатії до ідеї національного визволення України. Він матеріально підтримував Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, український історичний журнал "Киевская старина", журнал "Україна", "Літературно-науковий вісник", газету "Рада". Він же заснував і утримував на свій кошт один із кращих українських народних театрів. Своє майно (близько 10 млн. рублів) Василь Симиренко заповів на "українську справу". Інші великі підприємці якщо і згадували про своє українське походження, то досить рідко. У кращому випадку вони відносили себе до досить численної тоді категорії "малоросів", яка була компромісним симбіозом української і російської ідентичності з ідеологічним переважанням останньої. Тому деякі автори взагалі не виділяють українську буржуазію в окрему групу, а розглядають її у руслі суто територіальних тенденцій. Можна погодитися з Костянтином Кононенком, що до революції 1917 р. "українська буржуазія засвоїла вже комплексне поняття територіальної економіки, але ще не втілила в нього органічний - національний момент" [16.-С.39].

Значно більше умов для збереження національної ідентичності було у тих представників української буржуазії, які були зайняті у дрібному і середньому підприємництві, ремеслах і торгівлі. Це — дрібні підприємці. На початку ХХ ст. Україна переживала початковий етап модернізації, тому її економічна структура характеризувалася значними дрібнокапіталістичними сегментами, що становили матеріальну базу численної групи дрібних підприємців, у середовищі яких формувалася середня і велика буржуазія. Характерно, що ця категорія підприємців досить широко була представлена і у сільській, і міській місцевостях. Професійно - це власники торгових, дрібних і середніх кустарно-ремісничих підприємств, млинів, олійниць, закладів харчування, що працювали з невеликою кількістю найманих робітників та учнів, а також дрібні домовласники тощо. Особливо швидко ця підприємницька категорія зростала після 1905 р. в умовах столипінської аграрної реформи, коли селянство стало значно частіше, ніж раніше, звертатися до промислових занять і торгівлі. У 1913 р. в Україні діяло 105,3 тис. торгових закладів, головним чином, дрібних і середніх, а також близько 7 тис. винних і гастрономічних магазинів, булочних, 15,8 тис. закладів трактирного і готельного промислів тощо [1.-С.196-197]. Передвоєнні роки характеризувалися швидким ростом інших категорій дрібних підприємців. Загальна кількість дрібних підприємців (з урахуванням членів родин) становила, згідно з підрахунками І. Рибалки і Ф. Турченка, 687,8 тис. чол., або 2,2% чисельності населення України. Характерно, що 59% з них були сільськими жителями, а 41% - міськими [3.- C.36]. На підставі цих даних можна стверджувати, що українців у складі дрібних підприємців було значно більше, ніж серед представників великої і середньої буржуазії. Можливо, що українці навіть переважали. В усякому разі, серед сільських дрібних підприємців - очевидно.

Важливу роль у національно-визвольних рухах відіграє дрібна буржуазія. Передвоєнні роки позначені швидким розвитком різних її категорій. Фабрично- заводська промисловість була не в змозі