Робітничий клас

Модернізаційні процеси супроводжувалися швидким розвитком ринкових відносин, що збільшувало попит на робочу силу і створювало умови для формування в Україні робітничого класу. Згідно з підрахунками Михайла Рубача, кількість робітників усіх категорій в Україні напередодні Першої світової війни становила 3612,0 тис. чол.

Робітничий клас віддзеркалював на собі особливості економічного розвитку України. Дані таблиці свідчать про надзвичайну строкатість робітничого класу України. Промислові робітники, а саме їх мають на увазі, коли говорять про типових представників пролетаріату, становили менше чверті загальної кількості робітників. До них примикали залізничники і деякі інші групи кваліфікованих робітників. Що ж стосується абсолютної більшості непромислових робітників, то вони були зайняті у відсталих, технічно неозброєних галузях господарства і виконували малокваліфіковану, як правило, ручну роботу. У більшості своїй це були молоді члени селянських родин, які змушені були звертатися до роботи по найму для того, щоб прогодувати себе і забезпечити додатковий прибуток селянському господарству.

Як уже зазначалося вище, промисловий розвиток України був зорієнтований, перш за все, на потреби імперії. Він характеризувався домінуванням видобувних галузей (вугільної і гірничорудної) і первинної обробки (виплавка чавуну і сталі). Половина усіх робітників важкої промисловості України була зосереджена у гірничій та гірничозаводській промисловості Донбасу та Придніпров' я, а ще 20% - у чорній металургії. З галузей машинобудування відносно розвинутою було лише сільськогосподарське, де й працювала більшість робітників цієї галузі. Найбільш модернізованою галуззю легкої промисловості була цукрова, де працювало понад 142,7 тис. чол., або 50% усіх робітників, зайнятих у легкій промисловості [19.-С.54].

Серед міст України найбільш насичені робітниками були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Олександрівськ, Макіївка, Маріуполь, Єлизаветград. У цьому переліку немає жодного міста Волині і Поділля. Майже половина робітничого класу була зосереджена у степових губерніях.

Ключова проблема участі робітників у процесах державотворення - їх джерела формування, національний склад.

[19.-C.66], а з урахуванням членів сімей - 6501,6 тис. чол., або 20,8% загальної чисельності населення. Галузевий склад робітників характеризується в таблиці 2.

Точної статистики національного складу робітників України на 1917 р. немає. Проте в історичній літературі досить часто зустрічаються дані про національну структуру робітничого класу, які наводяться у Загальноросійському переписі населення 1897 р. Згідно з цими даними, у дев'яти губерніях України наприкінці ХІХ ст. було 1480 тис. робітників, з яких 70,5% були місцевими жителями. Із загальної кількості 316,2 тис. врахованих у 1897 р. робітників промисловості і залізничного транспорту українці становили 52,2%. Серед шахтарів українців було 30%, металістів - 31%, залізничників - 41%. Навіть у цукровій промисловості наприкінці ХІХ ст. частка робітників-росіян дорівнювала 48%, а українців - 49% [19.-С.38].

Ці дані характеризують стан на 1897 р., але деякі сучасні автори, зокрема Богдан Кравченко, без будь-яких застережень використовують їх для аналізу робітничого класу України на момент революції 1917 р. Це не зовсім виправдано. За 20 років після перепису в українському суспільстві відбулися значні модернізаційні зрушення, що спричинили відповідні кількісні і якісні зміни у джерелах формування робітничого класу України. Ми вже вказували про висновки деяких істориків, які писали про несприйняття українським селянством індустріалізації і причини цього вбачали у відсутності навичок промислової праці і низькому рівні грамотності селян. Це справді так, але був ще і сильний психологічний фактор, який слід враховувати. Індустріалізація, особливо в Донбасі і Кривбасі, "впала на голови" місцевих селян, як влітку сніг з ясного неба. У голому степу поряд з українськими селами іноземні капіталісти за неймовірно короткий час, інколи за 2-3 роки, відкривали рудники і на найсучаснішій технічній базі з допомогою іноземних інженерів (а інколи і робітників- іноземців) будували потужні промислові комплекси, підводили до них залізниці, засоби електрозв'язку і енергопостачання та інші елементи інфраструктури. Капіталізм насаджувався "зверху", а не поступово і природно виростав "знизу", як це було в російських губерніях. В умовах промислової гарячки кінця ХІХ ст. на Південь України з-за кордону перевозилися цілі заводи разом з інженерами, майстрами і навіть робітниками. Не слід думати, що місцеве населення сприймало це з захопленням. До новобудов воно не мало ніякого відношення і дивилося на промисловий бум з великою підозрою. Але все це було у другій половині ХІХ ст. Напередодні Першої світової війни цей шок, у значній мірі, пройшов. Місцеві селяни почали активніше працювати на сусідніх заводах і рудниках, внаслідок чого питома вага вихідців з українських губерній у складі робітничого класу збільшувалася. Радянська історіографія присвятила цим питанням чимало досліджень, хоча конкретних даних, що базуються на достовірних статистичних обстеженнях щодо народного господарства у цілому, немає. Висновки робилися на підставі локальних досліджень. Одне з таких виконав лікар І.Л. Ліссер, який у 1907 р. провів опитування 2 520 прийшлих гірників-рудокопів Криворіжжя. Виявилося, що 53,2% з них прибули з Київщини, 31,0% - з інших губерній України, і лише 15,8% - з-за меж України [20.-С.447].

Відомо, що столипінська аграрна