Але справа не лише у національному походженні робітників. Зрештою, в умовах промислової революції постійні міграції робочої сили - звичайне явище, характерне для всіх країн. Його наслідком в умовах України могла бути і своєрідна "націоналізація", українізація мігрантів. Зрештою, можна навести окремі приклади, коли росіяни, які опинялися в українському середовищі, проймалися українською національною свідомістю. Ці приклади характеризують нереалізовану тенденцію, що була переборена всіма обставинами імперського життя. Ці обставини загальновідомі. Радянський державний і партійний діяч В. Затонський зазначив, що зросійщення українського робітничого класу - це "наслідок 300-річного утиску України з боку царату, наслідок того, що у нас капіталізм розвивався... не на українському ґрунті, не поступово, як він розвивався у деяких країнах, навіть у Росії. Капітал прийшов сюди як капітал, здебільшого концесійний, який зразу віз із собою й знаряддя, робітників-майстрів закордонних і робітників, що були фахівцями у вже більш розвинутій Росії" [22.-С.7].

Лише непромислову частину робітників України не торкнулася русифікація. Це були переважно робітники, зайняті у легкій промисловості, а також сезонні робітники, вчорашні селяни. Легку, зокрема, цукрову промисловість, варто виділити окремо. Тут формування національних кадрів робітничого класу відбувалося особливо швидко. Андрій Волик з "Fata morgana" Михайла Коцюбинського всі свої очі проглядів, сподіваючись на відбудування згорілої фабрики. Кожній чутці про фабрику, якою б неймовірною вона не була, він вірив. Землю Волик розлюбив і створив для себе ледве не культ фабрики. Інтереси гречкосія різко змінилися. Справивши з машиною "заручини", він на все своє життя свідомо пристосувався до гудка й шуму коліс, втративши смак до рільництва та скотарства. Жити "по-людському" для нього вже означало бути робітником, а не селянином.

Загальновідомо, що в умовах царської Росії робітники були економічно безправною, політично малорозвиненою групою населення. Але ця загальна теза потребує уточнення, коли мова заходить про різні національні групи робітників в Україні. Відомий український соціал-демократ І. Мазепа писав, що ще напередодні першої російської революції "малосвідомі національноукраїнські робітники жили і боролися під впливом і під проводом російських соціал-демократів. Російські соціал- демократи вели активну роботу в містах України, створивши тут сильні організації. Пропагандистська робота УСДРП була відчутною в невеликих містах і серед сільського пролетаріату".

Особливо напружену боротьбу за вплив на українських робітників вели українські соціал-демократи з більшовиками, зокрема, з їх ідеологом і вождем В. Леніним. В. Ленін закликав "всяку можливість єднання з великоруським свідомим робітником, з його літературою, з його колом ідей обов' язково всіма силами ловити, використовувати, закріпляти; цього вимагають корінні інтереси і українського, і великоруського робітничого руху" [23.-С.15-16]. Ідеалом єднання більшовики вважали не лише об'єднання в рамках єдиних політичних організацій, а в майбутньому в рамках однієї держави, але й повну асиміляцію робітників, повне злиття ("слияние") націй взагалі. Саме асиміляцію, саме злиття В. Ленін вважав явищем, безумовно, прогресивним. Критикуючи в брошурі "Критичні замітки з національного питання" (1913 р.) українського соціал-демократа Лева Юркевича, він писав: "Уже кілька десятиліть цілком визначився процес більш швидкого економічного розвитку півдня, тобто України, що притягує з Великоросії десятки і сотні тисяч селян і робітників в капіталістичні економії, на рудні, в міста. Факт асиміляції - в цих межах - великоруського й українського пролетаріату безсумнівний. І цей факт безумовно прогресивний..." [24.-С.125].

Л. Юркевич відповів В. Леніну в 1917 р., опублікувавши у Женеві брошуру "Русские социал-демократы и национальный вопрос". Аргумент Л. Юркевича простий і переконливий: "Програма в національному питанні центрального органу РСДРП, що містить у собі визнання "права на самовизначення націй" і одночасно його заперечення, дорівнює нулеві" [25.-С.8]. Іншими словами, більшовицька національна політика не передбачала нічого принципово нового і означала фактичне продовження русифікаторської політики царизму. Л. Юркевич, як соціал-демократ, відповідаючи В. Леніну, спирався на підхід до національного питання, який у свій час демонстрували основоположники марксизму, зокрема сам Карл Маркс. Так, роздумуючи над взаємовідносинами між ірландським пролетаріатом і англійськими робітниками у загальному контексті колоніальної політики Англії в Ірландії, К. Маркс писав, що звичайний англійський робітник "ненавидить ірландського як конкурента, який знижує його рівень життя. Він має релігійні, соціальні і національні упередження проти ірландського робітника. Ірландець з лихвою платить йому тією самою монетою. Він вбачає в англійському робітникові одночасно співучасника і сліпе знаряддя англійського панування в Ірландії". Тому, робить висновок К. Маркс, "єдиний спосіб прискорити соціальну революцію в Англії, - зробити Ірландію незалежною" [26.-С.527-529].

Подібних тверджень стосовно України (на кшталт: "соціальна революція