і визволення Росії неможливі без незалежної України"; "російські робітники в Україні - співучасники і сліпе знаряддя російського панування тут"; "російський робітник в Україні виступає як конкурент місцевого українського, знижуючи його життєвий рівень" і т.ін.) ніколи не робив ні Ленін, ні його соратники в Росії і Україні, хоча наведена Марксом модель взаємин між ірландськими і англійськими робітниками цілком справедлива і для України. До речі, це визнавав і В.І. Ленін, порівнюючи становище України у складі Російської імперії зі становищем Ірландії у складі Британської імперії: "Вона (Україна. - Г.Т.) стала для Росії тим, чим була Ірландія для Англії: об'єктом експлуатації, який нічого не одержує натомість".
Більше того, якщо у становищі українського пролетаріату і були особливості, то лише у бік ускладнення, погіршення. Адже український робітник не міг з надією на працевлаштування їхати в Росію, як ірландський часто і успішно їхав у Англію, знижуючи тим самим соціальне напруження в Ірландії. Через низький рівень професійної підготовки, що було наслідком залежного становища України від Російської імперії, український робітник не міг знайти застосування своїм рукам не тільки у містах Росії, а навіть України.
Відчуваючи непотрібність і зайвість у себе вдома, місцеве робітництво не могло ставитися до прийшлих робітників, як до своїх братів. Чекати від них цього - значить перебувати за межами здорового глузду. Мабуть, з огляду на це цитований вище фрагмент з виступу Володимира Леніна, датований 1914 р., так і не був надрукований у жодному з зібрань його творів. Уперше його обнародував канадський комуніст Петро Кравчук. Пізніше у своїй книзі цей виступ опублікував Богдан Кравченко [12.-C.42].
Глибоке підґрунтя більшовицького прагнення до "братерства" і "єдності" у свій час чудово розкрив російський філософ М. Бердяєв, що досліджував історичні метаморфози російської месіанської ідеї. "Як це парадоксально не звучить, - писав він, - але більшовизм є третє явлення російської великодержавності, російського імперіалізму - першим явленням було московське царство, другим явленням - петровська імперія" [27.-С.99]. У контексті російської великодержавності, а не як прагнення до інтернаціонального братерства і єдності слід розглядати робітничу політику більшовиків.
Інтелігенція
Соціально-економічні і політичні особливості України, зокрема слабкість української буржуазії привели до того, що провід українського національного руху опинився у руках інтелігенції. Починаючи з середини XIX ст., саме вона, а не буржуазія, перебрала від дворянства роль носія національно-політичних традицій.
Але перевага селянства у соціальній структурі українського народу та російськомовна система освіти привели до того, що українська інтелігенція становила малочисельний шар населення. За даними перепису 1897 р., питома вага українців у складі службовців, що мали професії, пов'язані з розумовою працею, складала лише 38,5% [28.-С.27].
Крім росіян і українців, певний відсоток інтелігенції на Україні становили євреї, поляки (особливо на Правобережжі), німці, представники інших національностей.
Слід мати на увазі, що поділ інтелігенції на національні групи в умовах зросійщення мав досить умовний характер. Тому до української інтелігенції слід відносити лише тих інтелігентів, які вважали себе українцями або представниками української культури. В умовах царської Росії такими не могли бути всі українці відповідного рівня освіти. Імперський уряд прагнув позбавити український народ його інтелектуальної еліти і усіх тих верств, які мали або могли мати національно- державницькі прагнення. Курс на зросійщення втілювався в імперському законодавстві, починаючи від Петра І і закінчуючи останнім російським імператором Миколою ІІ. З особливою силою русифікаторська політика була спрямована на українську інтелігенцію.
Яким був життєвий шлях пересічного інтелігента в Україні? Російське чи польське оточення в дитинстві, російська гімназія, потім - один з університетів чи інших вузів імперії, які уряд перетворив в оплот зросійщення. Російська культура, її традиції і цінності були постійними супутниками українського інтелігента. Нічого трагічного у цьому не було б, коли б в Україні існували сприятливі умови для вільного розвитку української культури. Але поширення російської культури тут не відбувалось природним шляхом. Простір для неї завойовувався внаслідок насильницького знищення всіх проявів національного життя українців. "Всюди на території держави російської, - узагальнював цю думку відомий єврейський публіцист початку XX ст. Володимир Жаботинський, - російська культура з'являється лише після того, як земський яриза прокладав їй дорогу, витоптавши чоботиськом її конкурентів" [29.-С.68]. Російська культура - і це чудово розуміли імперські урядовці в Україні - була могутнім засобом нейтралізації визвольних прагнень українців. "Доти, доки в школі взагалі, а у народній зокрема, буде панувати великоруська мова з твердою (?!) постановкою вітчизняної історії, - писав начальник Київського губернського жандармського управління своєму столичному керівництву, - доти всі хитрощі українофільствуючої інтелігенції, спрямовані на відокремлення Малоросії, будуть приречені на найрішучішу поразку" [30.-Ф.102.-Оп.ОВДП.-Спр.168.-Арк.32].
У сучасній літературі, особливо зарубіжній, наголошується на малоефективності урядової політики російщення українців, пов'язаної із загальною відсталістю царської Росії, запізненням модернізаційних процесів і неефективністю адміністративної системи [31.-С.81]. Якщо з цим можна погодитися, то лише у тій сфері, яка не стосується інтелігенції. По відношенню до інтелігенції урядова політика була достатньо ефективною, бо не обмежувалася заборонами, а пропонувала альтернативу, про яку у свій час так писав Іван Лисяк-Рудницький: "Від Росії променював велетенський престиж великодержави та блискучої імперської цивілізації. Багато українців, осліплених цим сяйвом, бажало й собі причаститися до нього. Яким скромним і мізерним здавалося