У майновому відношенні інтелігенція була досить різнорідною. Верхній її прошарок, до якого належало вище чиновництво, привілейовані кола офіцерства, професура та ін., був тісно пов'язаний матеріальними, духовними і, нарешті, родинними зв'язками з заможною верхівкою суспільства. До верхнього прошарку належали переважно росіяни, зрусифіковані українці, євреї, поляки. Концентрувалися вони у великих містах. Українців у цій групі інтелігенції було порівняно мало.

Середній прошарок інтелігенції - це лікарі, адвокати, інженери, більшість художньої, наукової, військової, чиновної інтелігенції. У середньому прошарку інтелігенції збільшується питома вага українців, особливо серед агрономів, чиновників, кооператорів, журналістів.

Нижчий прошарок інтелігенції - найчисленніший, масовий. Це, перш за все, народні вчителі, а також дрібні службовці, канцеляристи, техніки і конторщики, які інколи об'єднувалися узагальнюючим поняттям "напівінтелігенція". Напередодні Першої світової війни різних рангів вчителів в Україні було близько 120 тис., канцеляристів та дрібних урядовців - 330 тис., волосних писарів - 66 тис., конторників і техніків у промисловості - 240 тис. Своєрідною категорією населення, що тісно примикала до нижчих верств інтелігенції, були священнослужителі, яких разом з дяками і паламарями налічувалося 135 тис. [1.-С.201]. Основним джерелом формування цих соціально-професійних категорій було село, середнє і, частково, заможне селянство. Саме з його середовища рекрутувалася також численна категорія сільського духовенства, дрібних земських, залізничних та інших службовців. Прагнучи уникнути здрібнення господарств, селяни цілком свідомо віддавали своїх молодших синів і дочок до навчальних закладів, сподіваючись, що після їх закінчення вони матимуть самостійне джерело існування.

Отже, українці були практично відсутні у вищих ешелонах інтелігенції, а значилися переважно серед сільської інтелігенції та спеціалістів без освіти.

Слід вказати і на диспропорції у географічному розташуванні національної інтелігенції у різних регіонах України. У найбільшій мірі вона концентрувалася на Лівобережжі (раніше - Гетьманщина), у той час як на Правобережжі і Півдні була представлена слабо. Так, у лівобережних губерніях працювало 40% загальної кількості вчителів-українців. Ця особливість зумовила важливі регіональні відмінності українського національного руху на початку XX ст.

Українська інтелігенція була тією групою населення, яка найгостріше відчувала національний гніт. Зовсім не випадково в умовах недостатньої зрілості української буржуазії керівною силою національно-визвольного руху українського народу виступила саме інтелігенція. Завдяки їй українське питання вийшло за межі національно-культурної проблеми і стало одним з найважливіших факторів політичного життя.

Українська інтелігенція зробила свій внесок у модернізаційні процеси на українських землях. На кінець ХІХ ст. відбулася кристалізація національної свідомості української еліти. Інтелектуальна верхівка відкрито, інколи навіть з викликом, певним епатажем стала демонструвати свою самоідентифікацію з Україною, українською нацією як цілком осібною етноісторичною спільнотою. Це яскраво проявилося не лише у поведінці її окремих представників (згадаймо хоча б Лесине самовизначення - Українка), але й у програмному документі Братства тарасівців "Profession de foi молодих українців" (1893 р.) та документах, що у другій половині 90-х років були складені на його основі. "Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде зовсім окремою нацією, як і кожна нація, вона потребує національної волі для своєї праці і поступу" [33.-С.20], - ці слова "Profession de foi" яскраво віддзеркалюють не лише погляди тарасівців, а й ідеологію української національної інтелігенції у цілому.

Але переконання досить вузького кола українських інтелектуалів слід ще було прищепити цілій нації. І нова генерація національної інтелігенції напружено шукала і пропонувала шляхи перетворення величезної етнічної маси українського населення у те, що І. Франко називав "суцільним культурним організмом, здібним до самостійного культурного і політичного життя" і спроможним увійти на рівних правах з іншими у коло цивілізованих європейських народів. У цьому напрямку напружено працювали українські вчені, мислителі, письменники, поети, композитори, художники. Кожен робив це по-своєму. Іван Франко, Леся Українка та Михайло Коцюбинський створили модерну українську літературу і, за влучною оцінкою І. Крип'якевича і Д. Дорошенка, "поглибили й поширили самочуття повновартості українця, як громадянина світу". Михайло Драгоманов був українським політичним мислителем європейського масштабу. Він увів українців у коло сучасних йому політичних і соціологічних вчень і прагнув ув'язати майбутнє України в європейський і світовий контекст. Микола Лисенко став творцем національного напрямку у музиці. Михайло Грушевський заклав основи сучасної української історіографії і зробив те, без чого неможливе націотворення - обґрунтував "український міф" на мові тогочасної науки. Борис Грінченко відредагував 4-томний "Словар української мови", визнаний класичним. Бенедикт Андерсон у монографії "Уявлені спільноти", присвяченій походженню і поширенню націоналізму, порівнює становлення літературної мови ("лексикографічної революції") з "наростаючим гуркотом охопленого вогнем арсеналу, коли кожен маленький вибух веде до більшого, аж поки остаточний спалах не обертає ніч на день" [34.-C.96].

Українська інтелігенція запропонувала альтернативні шляхи для майбутнього розвитку України - автономістський та самостійницький. Саме інтелігенція була ініціатором утворення українських національних партій, її представники переважали в усіх політичних партіях без винятку. Як автономістські (РУП, УСДРП, соціал- демократична "Спілка", УДП, УРП, УДРП, позапартійне об' єднання ТУП), так і