Таким чином, українська національна інтелігенція свою частину історичного завдання по забезпеченню передумов національного відродження свого народу виконувала.

Узагальнення і висновки

Подібне можна сказати і про інші соціальні верстви українського населення. Кожна з них накопичила певний державотворчий потенціал. Можна дискутувати з приводу того, чи достатнім був цей потенціал для повноцінного державотворення. Зрештою, цей диспут уже продовжується багато десятиліть. Згадаймо хоча б теорію про "безбуржуазність" (інакше - "безкласовість") української нації. Її суть, за словами Михайла Грушевського, полягає у тому, що великі землевласники в Україні зазнали спольщення і зросійщення, а буржуазія була неукраїнського, чи, навіть, "протиукраїнського" походження. Ця точка зору найвидатнішого українського історика часто сприймається, як аксіома. Але наведені у літературі конкретні факти застерігають від такого до неї ставлення. До того ж, у Михайла Грушевського завжди були серйозні опоненти, аргументи яких заслуговують на увагу. Так, Омелян Пріцак у статті "У століття народин М. Грушевського" критикував цю точку зору найвидатнішого українського історика як прояв його народницької ідеології, з якої теорія "безкласовості" української нації випливає прямо і безпосередньо. "У дійсності, - писав

О. Пріцак, - український народ був нормальним народом. Це були не тільки селяни ("народні маси") з інтелігентною надбудовою так званих "свідомих українців", - а різні прошарки селян, міщан і робітників, та свої-таки вищі верстви: так зване дворянство (поміщики - потомки козацької старшини) та нова наростаюча верства промисловців- капіталістів". Українське відродження ХІХ - початку ХХ ст. було б неможливе, коли б вищі верстви України були майже всі русифіковані та зденаціоналізовані. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. - це епоха швидких економічних змін, і саме ініціатива та енергія українського народу, а не іноземців були тоді головною рушійною силою економічного розвитку України. Отже, "зворотня сторона медалі успіхів українського національного руху, - стверджує О. Пріцак, - це власне готовність допомогти, жертвенність українських вищих верств" [35.-С.214-215]. Концепцію про принципову "нормальність української нації" розгортає у своїй монографії і Ярослав Грицак [36.-C.3]. Така точка зору має багато однодумців, які вважають, що в українському суспільстві у винятково несприятливих умовах імперського режиму і всупереч зросійщенню, збереглися головні соціальні типи, характерні для інших народів, що перебували на подібному рівні розвитку. Це був прояв загальноісторичної тенденції, непідвладній політиці імперії. Але цілком очевидно, що історія спотворила соціальну структуру України, істотно підірвавши у ній ті верстви, що відносять до національної еліти, або "вищої верстви": інтелігенцію, верхівку селянства, національну буржуазію та дворянство. Однак цих сил виявилося достатньо, щоб усвідомити власні національні інтереси, а після краху у лютому 1917 р. російського царизму очолити боротьбу за відродження суверенітету України, розбудову її державності.

Подібні думки є досить поширеними в українській історіографії. Але побутують й інші. Так, у дослідженні Богдана Кравченка розвивається зовсім інша, значною мірою контраверсійна ідея. Щоб продовжити диспут, можна навести додаткові аргументи на користь кожної з цих точок зору. Але цей диспут, все ж, не має шансів вийти за межі беззмістовної схоластики. Адже ніхто не визначив "середньостатистичних" етносоціальних параметрів суспільства, які б могли забезпечити успішне державотворення, ніхто не розробив чітких його критеріїв. Очевидно, у кожному конкретному випадку, у кожного народу ці параметри свої, унікальні. До того ж, справа не зводилася лише до параметрів етносоціальної структури і до оцінки державницької зрілості самих українців. Як показує світовий досвід, цілком суверенну державу можна будувати й без обов'язкової орієнтації на інтереси корінної нації. Це відбувається тоді, коли достатньо сильними і добре організованими є національні меншини і колоністи, а інтереси території проживання вони ототожнюють зі своїми інтересами, у той час як корінні етноси залишаються недостатньо організованими. В умовах імперської бюрократичної централізації територія України, як певний територіально-економічний район (як, до речі, й інші подібні регіони), була схильна до певного дистанціювання від імперського центру. Проблема територіальної децентралізації була одним з нагальних питань суспільно-економічного життя російської держави, від вирішення якого залежало її майбутнє.

У цьому контексті слід серйозно поставитися до територіальних тенденцій, вплив яких на історію України ХХ ст. належним чином не вивчений. Ці тенденції ґрунтувалися на реальних економічних, соціально-політичних і всяких інших суперечностях у відносинах України і центру, про які мова вже йшла вище. До сказаного додамо ще один промовистий факт: за офіційними відомостями, у державний прибуток за 1903 р. з України було взято 519 млн. крб., а витрачено на її потреби тільки 279 млн. крб. Таким чином, 240 млн. крб., тобто 46% від загальної суми податків з України, йшло на користь інших частин держави. Для загальноімперських потреб, головним чином, для виплати процентів по зовнішніх позиках з господарства України вилучалася непропорційно висока частка (близько 2/3) її активного зовнішньоторговельного балансу, що становив близько 400 млн. крб. Акцизні збори забирали щорічно ще 250 млн. крб. [37.-С.101]. "Українська пшениця, сало, горілка, згодом цукор, залізо й вугілля стали такою ж опорою