Російській імперії, як хутряний "ясак" самоїдів та остяків", - відзначив М.С. Грушевський у 1929 р. [38.-С.3]. Усвідомлення цієї істини викликало почуття незадоволення і породжувало прагнення до змін, до справедливих відносин між Україною та імперським центром. Ці почуття проникали в усі соціальні верстви і національні групи України й приводили до поширення думок про необхідність змін: від територіальної децентралізації чи політичної автономії і до повного державного відокремлення й створення незалежної України. Причому намагання провести територіальну децентралізацію не суперечили українському національному рухові, а підсилювали його, поєднували з тенденцією до злиття в єдине русло на шляху до відновлення української державності. Іван Лисяк- Рудницький стверджував, що становлення сучасної української нації не зводилося до зусиль одного класу чи навіть однієї етнічної групи - українців. При аналізі цього процесу слід брати до уваги "всякі інші сили", - все, що мало відношення до України і прямо чи опосередковано впливало на формування модерної України [39.-С. 11-12].
Особливо посилювалися тенденції до децентралізації у періоди, коли імперія вступала у смугу кризи. На початку 1905 р. у Полтавському товаристві сільського господарства, яке об'єднувало не лише землевласників, але і представників земств, агроном Ганько відкрито виступив з вимогою автономії України і закликав зібрання підтримати його. Представники російської орієнтації виступили проти. Але досить показово, що при цьому вони зробили спробу перевести розмову у площину нагальної необхідності децентралізації Росії [8.-C.230]. Наведемо ще один приклад з історії суспільного руху України періоду революції 1905 р. Він стосується травневої (1905 р.) ініціативи катеринославських громадських діячів, інтелігентів, земців, членів міської думи тощо. Вони запропонували проект державної перебудови Росії, в якому висловилися за федеративний лад, двопалатну систему й куріальні вибори, причому до вищої палати, якою мала стати Державна Рада, третина членів повинна була входити за призначенням, а 2/3 обиратися від з'єднаних комісій дворянських і земських зібрань та міських дум. У нижній палаті (Державній думі) мали засідати представники хліборобів - 617 осіб, міст - 100, підприємців - 24, робітників - 45, а також представники освіти. На 100 виборців мав припадати 1 виборний, а на 100 виборних - 1 депутат [40.-1905.-VII.- С.34-35].
Особливістю цього документа є те, що він не був ініційований виключно українською національною інтелігенцією, вплив якої в 1905 р. у Катеринославі був досить обмеженим. Насправді, це був узагальнюючий вияв територіальних інтересів торгово-промислової і інтелектуальної еліти, земців, представників міського самоврядування. Подібні настрої поширювалися і в інших національних регіонах Російської імперії. У Державній думі існував навіть Союз автономістів-федералістів, який об'єднував депутатів від національних регіонів, які обстоювали ідею перебудови Росії на федеративних засадах. Але чи суперечив його зміст національним інтересам українців? Ні, не суперечив.
Таким чином, українське суспільство початку ХХ ст. було переобтяжене глибокими внутрішніми суперечностями, що загострювалися у міру поглиблення модернізаційних процесів. Реальністю були і глибокі історичні суперечності між Україною та імперським центром, що також мали тенденцію до загострення. Але переоцінювати їх безпосередній вплив на подальший розвиток України немає підстав. Ці протиріччя самі по собі не могли привести до зламу усталених відносин України з Росією і соціально-політичних відносин у самій Україні. Попри все, суспільну систему, що існувала на початку XX століття, можна характеризувати, як відносно усталену і стабільну. Ця система витримала перевантаження російсько-японської війни 19041905 рр. і революції 1905-1907 рр. Активізація соціальних і національних рухів, зростання української національної свідомості, урядові кризи хоча й послабили, але не змогли зруйнувати її. Потрібен був сильний зовнішній струс. Історія чекала на Першу світову війну.
Джерела та література
Остапенко С. Економічна географія України. - К., 1920.
Історія Української РСР. - К., 1978. - Т.5.
Очерки развития социально-классовой структуры УССР. 1917-1937. - К., 1987.
Грушевський М. На порозі нової України (Репринтне відтворення видання 1918 р.). - К., 1991.
Розвиток народного господарства Української РСР. 1917-1967. - К., 1967.
Попов О. Хлібна торгівля України. Передвоєнна криза українського хлібного експорту.
Харків, 1927.
Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР. - М., 1954.
Слабченко М.Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. - Харків, 1927. - Т.2.
Труды ХХХУІ Съезда горнопромышленников Юга России. - Харьков, 1912.
Стасюк М. Автономія і розвиток продукційних сил на Україні. - СПб., 1908.
Бованенко Д. До методології вивчення українського господарства // Прапор марксизму.
1929. - №2.
Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. - К., 1997.
Гордиенко М. Капитализм и русская культура на Украине // Украинская жизнь. - 1912.
№9.
Думова Н.Г. Кадетская партия в период первой мировой войны и Февральской революции. - М., 1988.
Оглоблин О. Нариси з історії капіталізму на Україні. - Харків; Київ, 1931.
Кононенко К. Україна і Росія. Соціально-економічні підстави української національної ідеї. 1917-1960. - Мюнхен, 1965.
Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года. - СПб., 18971905.
Чикаленко Є. Спогади. - Львів, 1926. - Т.4.
Рубач М.А. Пролетаріат України напередодні соціалістичної революції // Український історичний журнал. - 1963. - №5.
Рашин А.Г. Формирование рабочего класса России. - М., 1958.
Історія робітничого класу Української РСР. - К., 1967. - Т.1.
Будівництво Радянської України. - Харків, 1929. - Вип. 1.
Ленін В.І. Два світи // Повне зібрання творів. - Т.20.
Ленін В.І. Критичні замітки з національного питання // Повне зібрання творів. - Т.24.
Рыбалка