Г. Ф. Турченко

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ У ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОМУ РЕГІОНІ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Після проголошення незалежності України головна увага вітчизняних істориків стала зосереджуватися на проблемах національного руху та українського державотворення. За останні 17 років з'явилася значна кількість досліджень - статей, монографій, кандидатських і докторських дисертацій, присвячених різним аспектам історії суспільно-політичних рухів у південноукраїнському регіоні на початку XX ст. [Див. напр.:1-5]. Проведена значна археографічна робота, у результаті якоїунау- ковий обіг введена величезна кількість історичних джерел, які в радянські часи були недоступні дослідникам і читачам.

В той же час для ряду сучасних наукових розробок характерна певна безсистемність у дослідженні цієї проблеми. Діяльність політичних партій, громадських організацій чи то окремих осіб розглядаються у відриві від загальнополітичного контексту, не враховуючи всі складові поняття «суспільно-політичні рухи» та їх взаємовпливи.

У даній статті здійснена спроба окреслити можливості наукового аналізу суспільно-політичних рухів південноукраїнського регіону як певної цілісності.

Південь України з його територією, населенням і економікою історично формувався як органічна частина України. Цей регіон був унікальним як за своїм стратегічним розташуванням, так і потужним економічним потенціалом, у тому числі сільськогосподарським. Суттєвою особливістю економічного життя Південної України була інтенсивна торгівельно-посередницька діяльність, оскільки тут були розташовані чорноморські та азовські порти. За рівнем модернізації південноукраїнський регіон випереджав інші українські території. Взагалі, Південь України був однією з важливих підстав економічної і воєнно-політичної могутності імперії.

Цей регіон відзначався і багатонаціональним складом. Однак домінуючим етносом все-таки залишався український [6, с.62-65]. Сучасникам, особливо жителям південноукраїнських міст, кидався в очі строкатий національний склад регіону. Але при цьому вони чітко вказували на його переважно український характер. Зокрема, Дмитро Донцов, який народився і провів дитячі роки в Мелітополі, у листі від 19 вересня 1931 р. до Євгена Маланюка, чиє походження також пов'язане з Південною Україною, назвав Північну Таврію «нашою Америкою, етнографічною мішаниною з українців» і багатьох інших народів [7, с.154]. За підрахунками українського географа Степана Рудницького, в 1914 р. українці залишалися найчисленнішою етнічною групою Півдня (56,7%). Другою за чисельністю групою були росіяни, далі йшли татари, євреї, німці, греки, молдавани, татари і турки, поляки, болгари та ін. [8 с.264-265]. Багатонаціональний склад населення регіону сприяв швидкій політичній самоорганізації як українців, так і представників національних меншин, що його населяли.

У XIX - на початку XX ст. у південноукраїнському регіоні сформувалися соціально-економічні, національно-культурні та політичні підстави українського націотворення. Але слід пам'ятати, що в умовах, в яких перебувала Україна, національне культурне середовище формувалося в гострій конкуренції з російськими культурними впливами. Це прекрасно розуміли імперські чиновники в Україні, максимально звужуючи сферу впливу української культури і прагнучи перетворити освіту в знаряддя русифікації. «Доти, доки в школі взагалі, а в народній зокрема, буде панувати великоруська мова з твердою постановкою вітчизняної історії, - писав київський жандармський генерал своєму петербурзькому керівництву, - доти всі хитрощі українофільствуючої інтелігенції, спрямовані на відокремлення Малоросії, будуть приречені на найрішучішу поразку» [9, арк.32].

Однак, ця сентенція зарозумілого російського жандарма, що відбивала бажання імперського режиму, суперечила життєвим реаліям. Інформація про різноманітні прояви українського культурного життя в Катеринославі, Одесі, Олександрівську, Мелітополі та в багатьох інших містах і селах Півдня зустрічається в історичних документах досить часто. Його натхненниками були народні вчителі, земські службовці, студенти, письменники, учені, актори, музиканти тощо. Перелік прикладів участі української інтелігенції у формуванні національного культурного середовища на Півдні може зайняти багато сторінок.

Наведемо лише деякі з цих прикладів. Наприкінці XIX ст. Міністерство землеробства дозволило, «як виняток», надрукувати українською мовою брошуру агронома і відомого діяча українського руху, який тоді жив на Херсонщині, Є. Чикаленка «Розмови про сільське господарство». Брошура, загальний тираж якої сягав близько півмільйона екземплярів, розійшлася в селянському середовищі і стала помітною подією в суспільно-політичному житті регіону [10, с.142].

На початку XX ст. повітові земства південноукраїнських губерній, зокрема їх сільськогосподарські комітети, неодноразово ставили питання про запровадження української мови в початкових школах. Про необхідність цього досить часто говорили з трибуни Державної Думи депутати різних політичних напрямків, які представляли різні регіони, утому числі і Південь.

З кінця 1905 р. в регіоні активно діяли українські «Просвіти». Одеська «Просвіта» в 1907 р. організувала відкрите святкування шевченківських роковин, що включало ряд заходів, у тому числі урочисті збори-концерт, панахида по Т. Шевченку, відправлена в Покровській церкві; драматичною секцією «Просвіти» за допомоги акторів і музикантів мало не всіх театрів міста були поставлені п Ізси Кобзаря. Спеціальний випуск просвітянської газети «Вісті» було присвячено життю та творчості Т. Шевченка [11, с.262; 12, с.181]. Робота по відзначенню роковин Кобзаря проводилася і в інших містах регіону [13. - 1 березня; 14, арк.2-3].

З закриттям товариства «Просвіта» в Одесі у 1909 р. українське життя не завершилося. На базі драматичної секції «Просвіти» була організована музично-драматична спілка «Українська хата», яка на 1912 р. нараховувала 209 членів. Організація проводила різноманітні заходи, в тому числі організовувалися українські вистави, читалися реферати, присвячені видатним культурним та суспільним діячам України [4, с.96]. За визначенням В. Кузьменко з кінця XIX ст. Південь України став базовим осередком діяльності професійного українського театру [15, с.16]. Значно зріс інтерес і до аматорського театру: