Велика культурно-просвітницька робота проводилася і Миколаївською «Просвітою». «Просвіта» організовувала показ вистав, читання лекцій на українську тематику, проводила музичні вечори та концерти [16, арк.4,5зв.].

Ця робота української інтелігенції, без сумніву, зустрічала відгук в населенні регіону, особливо, сільському. Коли в 1913 р. представник в Державній Думі від Катеринославщини М. Родзянко заявив перед депутатами, що селяни не розуміють української мови, а вимоги ввести її у школу - «вигадки невеликої купки якихось неспокійних елементів», то 1790 селян Катеринославського, Ново- московського і Павлоградського повітів підписалися під протестом проти цього акту «холуйства» [13, 8 жовтня]. Того ж року понад 160 жителів містечка Широкого на Херсонщині звернулися до єпископа Никона з листом вдячності за його виступи на захист української мови [13, 5 грудня].

Цей перелік можна продовжувати. Але звернемося до висновку одеського дослідника А. Мисечка, який українському культурно-освітньому руху на Півдні України в 1900—1914 pp. присвятив кандидатську дисертацію: «Південь України мав такі ж поступові тенденції в культурно- освітній сфері, як і решта регіонів України, а подекуди випереджав їх» [17, с.10]. Цей висновок нам здається достатньо вмотивованим.

Подібну оцінку можна дати розмаху на Півдні українського національно-визвольного руху, тобто політичного руху, спрямованого на відродження української державності.

Але така оцінка не відповідає поширеній в літературі точці зору, що на початку XX ст. на Півдні, у порівнянні з іншими регіонами України, національно-визвольний рух був розвинутий слабо. Внесок Півдня в українське державотворення пов'язується, головним чином, зі створенням індустріальної бази України. Цю точку зору у свій час висловив Іван Лисяк-Рудницький [18, с. 155]. Однак, вона сприймалася як дещо умоглядна, адже до останнього часу конкретно-історичних досліджень стану українського національно-визвольного руху у південноукраїнському регіоні не проводилося. А тепер, коли стали публікуватися наукові праці, які описують різні прояви українського життя на Півдні в дореволюційний період, виникають підстави скорегувати цю точку зору.

Можна навести багато фактів, які свідчать, що принаймні до 1917 р. в українських політичних партіях і національно-культурних об'єднаннях не відчувалося жодних «новоросійських» комплексів. Південь України вважався такою ж органічною частиною України, як, наприклад, Слобожанщина чи Волинь. Зрештою опубліковані документи, що характеризують політичну і культурно-освітню діяльність південноукраїнської інтелігенції з формування національної свідомості місцевих українців підтверджують це. Усі українські політичні течії й організації, які існували у другій половині XIX - на початку XX ст., мали свої відгалуження, інколи досить впливові, у південноукраїнському регіоні. Так, у Катеринославі, Одесі, Севастополі, Єлисаветграді, Херсоні та інших містах діяли громади Загальної безпартійної організації. Пізніше на Півдні працювали місцеві відділи РУП, УСДРП, УДП, УДРП. В роки першої російської революції в усіх губерніях Півдня, в тому числі в кримських повітах Таврійської губернії діяли групи українських есерів. Поліція констатувала розповсюдження у регіоні «Самостійної України» М. Міхновського, що засвідчило про присутність тут членів чи симпатиків Української народної партії. Збереглося багато свідчень про впливову групу самостійників на чолі з І. Липою, І. Луценком та С. Шелухіним в Одесі [19, с.60]. Усі українські партії, що виступали від імені української більшості, бачили майбутнє південного регіону у складі оновленої, суверенної України. Для самостійників майбутнє України розглядалося в руслі незалежної держави, для автономістів - у складі федеративної демократичної Росії.

Однак, справа не лише у розмаху українського руху в південних губерніях - зрештою, до 1917 р. він не набув масового характеру у жодному регіоні Наддніпрянської України. Значно важливішим було те, що на політичній арені Півдня український визвольний рух мав сильніших конкурентів, ніж його представники в інших регіонах України.

Серед цих конкурентів на першому місці стояли, звичайно, політичні речники російської етнічної групи, представники якої на Півдні України - Новоросії - взагалі не вважали себе меншиною. Симпатії російської етнічної спільноти Півдня розпорошувалися між різними політичними партіями. У регіоні були найчисленніші в Україні відділення загальноросійських політичних партій - від право- монархічних до ліворадикальних, зокрема, анархістських [20, с.10-11; 21, с.77-78; 22, с.4-14; 23, с.3-32; 24, с.74-84].

Росіяни південноукраїнського регіону, як і всі, хто перебував під їхнім впливом, майбутнє Південної України, яка для них залишалася Новоросією, бачили у складі оновленої відповідно до їхніх програмних цілей Російської держави. Оскільки інтереси різних соціальних груп перебували в гострому антагонізмі, це робило південний регіон України важливим ареалом внутрішньоросійського конфлікту, який невідворотно наближався.

Напередодні Першої світової війни набували піднесення також кримськотатарський, єврейський, польський, вірменський, грецький та інші національні рухи. Політичні речники національних меншин Півдня пропонували своїм прихильникам різні варіанти вирішення національного питання: від національно-культурної автономії до політичної незалежності [19, с.63-64].

Окремо трималася місцева німецькомовна етнічна меншина, яка відкрито не демонструвала свої політичні прагнення. Але це не врятувало її від підозри в нелояльності до імперської Росії. Деякі політичні речники місцевої української більшості, зокрема, С. Шелухін, також з недовірою ставилися до німців, вважаючи, що вони планують створити в регіоні «Чорноморську Німеччину» [25, с.18- 21]. Зі свого боку речники німецькомовної етнічної групи відкидали