До певної міри, територіальні тенденції пробивали дорогу і в російських політичних партіях, що діяли в Україні. Так, місцеві організації конституційно-демократичної партії в Україні, яку прийнято вважати класичною буржуазною партією Росії і яка у своїх програмних документах висувала гасло унітарної держави, нерідко прагнули дистанціюватися від «єдинонеділимського» курсу свого ЦК і схилялися до обговорення питання про широке місцеве самоуправління і навіть автономію в Україні [36, с.139].

Така точка зору особливо актуальна, коли мова йде про Південну Україну. Тут заклики до децентралізації, зміни політичного ладу імперії та встановлення особливого статусу Півдня з вуст місцевих жителів звучали значно частіше, ніж в інших регіонах. І можна погодитися, що подібні регіональні ініціативи в умовах жорсткої бюрократичної централізації, яка панувала в Російській імперії, не суперечили корінним інтересам українського руху.

Але наскільки вони співпадали з перспективами його історичного розвитку? Чи одержали б українці Півдня відчутні соціальні і національні дивіденди негайно, коли б якийсь із проектів південноукраїнської (новоросійської) автономії був реалізований? Чіткої відповіді на ці запитання немає. Як показує світовий досвід (згадаймо хоча б Південно-Африканську Республіку часів расового апартеїду), цілком суверенну державу можна будувати, повністю ігноруючи інтереси найчисленнішої етнічної групи. Усе залежить від того, наскільки ця група організована, наскільки сильними є її економічні, культурні й політичні позиції. Якщо в економіці, політиці та культурі домінують меншини, вони схильні ототожнювати власні інтереси з інтересами території проживання. У цьому разі етнічна більшість новоствореного державного утворення приречена на підпорядковане становище. Тому і проекти південної автономії не могли задовольнити інтереси українців, хоча й обіцяли їм динамічне життя, прискорену модернізацію та нові умови боротьби за свої національні права, у результаті якої, можливо, і буде встановлений новий, сприятливіший для української більшості баланс відносин з меншістю. Це було настільки очевидним, що цього не приховували самі ініціатори створення Південно-Руської республіки. Один з її палких прихильників, погоджуючись із тим, що у цій республіці українські селяни будуть на становищі грецьких ілотів, разом із тим зауважив, що це допоможе їм «вийти зі стану сплячки і набути значення» [27, с.878].

Інше важливе питання, породжене зазначеною вище дискусією: як співвідносилися територіальні тенденції та територіальні ідентичності з процесом формування модерної української нації?

Це запитання поки ще залишається без однозначної відповіді. Якщо виходити з широкої історичної перспективи, то в її річищі регіональні прагнення, напевне, не суперечили завданням національного визволення, а прийнявши за основу націотворення політичну концепцію, їх навіть можна розглядати як важливий фактор формування модерної української нації. Окремі історичні факти можна трактувати як підтвердження цьому. Зокрема, харківський історик Д. Чорний дійшов висновку, що зміни, які відбувалися в українських містах на початку XX ст., «призводили до створення якісно нових відносин, стилю життя, поведінки мешканців. Формувалася нова міська людина, нова спільнота, яка відрізнялася від інших громадян, спільнот імперії. Можна припустити, що це були із соціокультурної точки зору вже не звичайні та звичні росіяни (великороси, малороси тощо). Зрозуміло, жителі Катеринослава, Олександрівська, Новомосковська, Павлограда, Бердянська, Маріуполя не відчували себе городянами України. Поки що лише через реальну приналежність до іншого краю в їхньому середовищі формувалося відчуття регіональної спільності, певного територіального патріотизму» [37, с.69-70].

Цей висновок добре корегується з поглядом І. Лисяка-Рудницького, який стверджував, що становлення модерної української нації не зводиться до зусиль одного класу чи однієї етнічної групи - українців. При аналізі цього процесу слід брати до уваги «всілякі інші сили» - усе, що мало відношення до України і прямо чи опосередковано впливало на формування модерної держави [38, с.11- 12]. З подібною точкою зору виступав і О. Оглоблин, який закликав вважати все, що створено на Україні силами територіальних і національних діячів, незалежно від їхнього національного походження і мови, належним Україні [39, с.51].

У цьому контексті не здається занадто сміливим припущення Д. Чорного, який територіальну ідентичність вважає «перехідною сходинкою» до формування нової національної самоідентифікації міської людності [40, с.140].

Але переважна більшість населення Півдня були сільськими жителями. Тому важливо знати, чи готове було село сприйняти ці зміни в місті як щось близьке, іншими словами, чи відбувалося соці- окультурне зближення міста і села. На Півдні України переконливих прикладів цьому в XIX - на початку XX ст. не виявлено. Можна говорити лише про далеку перспективу такого зближення і формування на цій підставі територіальної ідентичності як підґрунтя творення української політичної нації.

Може саме тому в селі особливої підтримки територіальні прагнення і не здобули. Про них ніхто з селян не знав. Регіональні настрої помітніше проявлялися в південноукраїнських містах, а селянське середовище до них було байдужим не лише через низький рівень свого розвитку. Занадто глибокими і гострими були історичні суперечності між містом і