Г.М. Васильчук

ПРИЧИНИ ТА МЕТА УКРАЇНІЗАЦІЙНОЇ КАМПАНІЇ НА УКРАЇНІ (ІІ ДЕСЯТИРІЧЧЯ 20 СТ.)

Питання існування та розвитку рідної мови на Україні завжди було болючим та гострим. До спроби підняти його на державний рівень вдавались як соціалістична Центральна Рада, так і монархіст П. Скоропадський, але події тих років не дали змоги українській мові посісти належне місце в житті країни. Більшовики на чолі з В. Леніним були більш наполегливими в цій справі, адже ще в 1919 р. у матеріалах VIII конференції РКП(б) вказувалось: "Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою" [1.-С.120].

Гострота національного питання в багатонаціональних частинах колишньої Російської імперії спонукала більшовиків посилити діяльність в його розв'язанні. Дванадцятий з'їзд РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) започаткував нечувану за своїми масштабами політику коренізації суспільного життя народжуваного Радянського Союзу. В резолюції з національного питання, зокрема вказувалось, що треба добиватись того, щоб органи національних республік та областей складалися переважно з людей місцевих, які знають мову, побут та звичаї відповідних народів, щоб були видані спеціальні закони, які мають забезпечити вживання рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах, які обслуговують місцеве населення і національні меншості" [2.-С.696].

Автор поставив на меті дослідити та окреслити основні причини українізації як складової, але вимушеної частини національної політики більшовицької держави. Об'єктом більш широкого дослідження були обрані керівні ланки державницьких структур радянської України. Адже наближення російськомовного керівництва до "української стихії", як здається, було основним завданням комуністичних ідеологів того часу.

На Україні політика коренізації втілювалась в життя у вигляді українізації, досить самостійної політики, яка повинна була народитись навіть коли б більшовики не розпочали коренізаційної кампанії. Внутрішньополітична ситуація в республіці в перші післяреволюційні роки загострилась настільки, що перед Комуністичною партією постало завдання опанувати українську національну ідею та завойовувати прихильність українського селянства, зробивши радянську владу, наскільки це можливо, українською, а українську мову - мовою радянського суспільства на Україні.

Із самого початку українізаційної доби ставало дедалі яснішим, що тогочасне становище на Україні чинить як всілякі перепони процесові, так і полегшує цю кампанію. Стаючи невід'ємною частиною суспільно-політичного життя республіки, українізаційна кампанія повинна була долати чимало труднощів. Перш за все, вони випливали із специфічних умов історичного розвитку України, пов' язаних із російщенням українського міста і більшої частини пролетаріату, низьким культурно-освітнім рівнем українського селянства, а також з недооцінкою окремими більшовиками значення правильної постановки національного питання за умов післяреволюційної України. Ось як про ці труднощі звітував уряд: "Міста зрусифіковані. Елементи населення, що обслуговували радянські органи, не були досить чулими до національної справи. Не було відповідного кадру потрібних робітників-українців. Потреба примусила при обслуговуванні всіх галузей адміністративного та культурного життя держави користуватися тими, які через свою класову чужинність до робітників і селян не могли зрозуміти ролі й величезного значення революційного будівництва національної справи... не тільки центральні органи влади, але й місцеві органи влади на 95% обслуговувались російською або русифікованою інтелігенцією" [3.-С.13].

Ясна річ, що найбільші труднощі були пов'язані саме з фактом зросійщення міст України. Кількість українського населення в містах республіки становила навіть менше 50%, а саме 43,2%. Це ще була середня цифра [4.-Оп.20.-Спр.2455.-Арк.194]. У той час, коли міста давали майже всі кадри для господарства, партійних та державних органів, ці міста могли дати лише російськомовних функціонерів різних рівнів. Адже не секрет, що україномовна інтелігенція за тих часів мала перевагу лише в сфері гуманітарних наук та в культурно-освітніх установах.

Найгірша ситуація склалась в південних містах, де навіть на 1926 рік відсоток українців становив: в Дніпропетровську - 15,96, в Одесі і того гірше - 6,6 [4.-Оп.1.-Спр.995.-Арк.6]. Але найболючішою проблемою в цій сфері була ситуація в тогочасній столиці України місті Харкові, де згідно з переписом 1923 р. українців було - 21,3%, росіян - 50,5%, євреїв - 20,6%, поляків - 2,7% [5.-С.119]. Хоча взагалі в Харківській губернії українців проживало - 88,8%, а в Харківському окрузі - 81,7% [5.-С.60]. Ускладнювалась проблема ще й тим, що навіть з тих 21,3% українців м. Харкова не всі розмовляли рідною мовою. Так, наприклад, якщо українцями серед робітників, об'єднаних в індустріальні профспілки України, вважали себе більше 40%, то українську мову визнавали рідною тільки 22,2% з них.

У 1926 р. в Харкові проживало 37,88% українців [4.-Оп.1.-Спр.993.-Арк.55-57], але це ще не доводило, що майже 40% жителів столиці України розмовляли в побуті українською мовою. За таких умов повинна була здійснюватися українізація Харкова, як осереддя центральних органів державної влади та управління. Не найкращі умови склалися і в партійному середовищі, яке давало кадри для апарату влади найвищого рівня. На 1 січня 1924 р. серед партійців України українці становили лише 33,3%, на 1925 р. - 37%, на 1926 - 42,8% [4.-Оп.20.- Спр.2250.-Арк.17].

Від 1922 р. коли українців в КП(б)У була лише чверть - 26,9%, пройшло сім років, аж поки український елемент став переважати. На 1 січня 1929 р. українці становили 52,7 % членів партії [4.-Оп.20.-Спр.2631.-Арк. 11].

Ставало дедалі очевиднішим, що в