кадровій політиці щодо центральних державних органів не можна було спиратися на місцеві елементи, через їх майже повне зросійщення, не можна було й орієнтуватися на залучення до органів влади й управління представників пролетаріату з тієї ж причини. Залишалось одне - займати принципову позицію відносно українізації центрального апарату, сподіваючись на посилення коренізаційної кампанії завдяки притоку в міста україномовного сільського населення. Сподівань на те, що 80% населення України, які проживали на селі, якось підтримають українізацію та будуть намагатися взяти участь в управлінні державою, не було. Українське село було занадто інертним та нечутливим до культурницьких і державницьких змагань тієї доби.
Серед причин, що змусили перейти до політики українізації, історики різних часів і шкіл відзначають декілька спільних, а саме: "українізація була вимушена ворожим наставленням до радянської влади населення України" [6.-С.3327] та була "об'єктивною необхідністю для правлячої комуністичної партії, яка щойно відновила колишню імперію на засадах федералізму" [7.-С.175]. Однією з причин, яка теж не викликає явних заперечень з боку різних вчених, постає проблема довготривалих осторог та "незадоволення декотрих авторитетних українських комуністів, яким нахабна колоніальна політика російських більшовиків перешкоджала комунізувати Україну" [8.-С.164].
Існують і інші точки зору на це питання. Згідно з одними українізація була продовженням послідовної боротьби революціонерів-марксистів, які проголошували повну рівність усіх націй та їх мов. Але така думка страждає від своєї однобокості, адже виходить, що українізація була запланованим кроком більшовиків у подальшому розвитку марксистської національної програми. І хоча українізаційна кампанія була формально підтримана різними постановами уряду республіки та Центрального Комітету комуністичної партії України, всі вони приймались вже після того, як проявили себе інші причини.
Щоб вірно зрозуміти питання про причини українізаційної політики, треба виділити найбільш вагомі та обґрунтовані пункти причинного зв'язку між становищем на Україні на початку 20-х років та тими подіями, що мали місце в суспільстві тієї доби. При такому підході буде правильним на перше місце поставити невдачі політики "воєнного комунізму", які примусили радянську владу зробити поступки в економічній та національній сфері. На друге місце виходить потреба заспокоїти та ідеологічно завоювати українське селянство, яке було генетично пов'язане з українською мовою та культурою, а на радянську владу дивилось як на владу "московську". По-третє, великодержавний шовінізм багатьох російських партійців та їх непопулярні методи роботи ставали на заваді зміцненню радянської влади на Україні. По- четверте, загроза імперіалістичного оточення та безпосереднє сусідство панської Польщі примушували йти шляхом хоча б паперової культурно-просвітницької автономії. І, по-п'яте, більшовики змушені були виплачувати наданий їм карт-бланш у справі національно- культурницькій, бо, як відомо, справедливе розв'язання національного питання становило один із основних стовпів марксизму, а в очах мільйонів світового пролетаріату країна Рад була ідеальним втіленням та рішучим оборонцем саме цих поглядів.
Як здається, саме ці п'ять причин привели до того, що на початку 20-х років, а точніше з 1923 р. на Україні починається доба українізації, яка принесла багато досягнень та перемог, але й закінчення якої було кінцем періоду Українського відродження, розпочатого революційними подіями 1917 р.
Усвідомлення причин українізаційної кампанії дозволяє зрозуміти заходи Комуністичної партії та Радянського уряду України щодо подолання труднощів коренізаційної доби, відновити той смисл, що вкладався в сам термін "українізація".
Радянські автори під українізацією розуміли насамперед заходи, спрямовані на вирощування національних кадрів промислового пролетаріату, творця соціалістичної індустріалізації, носія найпередовішої радянської культури. Разом з тим під українізацією малась на увазі "система спеціальних заходів, спрямованих на оволодівання українською мовою і культурою широкими масами працюючого на Україні неукраїнського пролетаріату, а також працівниками партійних, радянських, профспілкових, комсомольських, кооперативних і громадських організацій" [9.-С.68]. І це було вірно з точки зору поширення української мови як основного способу пробудження української національної свідомості. Інша річ, що стрімкий прояв національного менталітету через "необачну політику" молодої радянської влади став практично заперечувати ідею "єдності й неділимості", до якої були так охочі й Сталін та його помічники. Але в той час ще передбачалось "залучення корінного населення республіки до державного і господарського будівництва, врахування національних факторів при комплектуванні партійного і державного апарату, ...вивчення національних обрядів і звичаїв населення, соціально-політичних і історико-побутових умов України, партійне керівництво розвитком української радянської культури" [10.-С.47].
Один з керівників України того часу В. Затонський виділив "необхідність українізації, як могутнього знаряддя в найліпший й найскоріший спосіб піднести культурний рівень мільйонів українського населення" [11].
Безумовно, українізація мала й інші цілі, окрім піднесення культурного рівня населення України. На меті було через українізацію сприяти зміцненню соціалістичної системи і влади більшовиків. Цікаво, що така розстановка акцентів з самого початку доводилась до широкого відома. В газеті "Комуніст" писалось, що "українізація... означає наближення нашої партії та радянської влади до переважної більшості селянського та пролетарського населення України. Воно означає... запоруку подальшого революціонізування... та згуртування навколо комунізму українських трудящих мас за межами нашої країни" [12].
Восьмий Всеукраїнський з'їзд Рад підкреслив, що "українізацію не можна розуміти лише як вивчення української мови. Ні, українізація полягає в тому, щоб залучити до державної роботи максимальну кількість українського елементу, щоб в лавах... пролетарського Союзу Радянських Республік виявити найбільше самостійності в роботі кожної самостійної Республіки" [13.-С.12].
Інші автори у своїх визначеннях українізації займають як радикально-негативні