Г.М. Васильчук

ПЕРЕДУМОВИ ТА ТРУДНОЩІ УКРАЇНІЗАЦІЇ ВИЩИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УСРР (друге десятиріччя ХХ ст.)

Політичні події на Україні активізують інтерес усього суспільства до вітчизняної історії, особливо до питань, пов'язаних з процесами духовного відродження та пробудження національної свідомості, що мали місце в історії українського народу. А період 20-х років минулого сторіччя дає яскравий приклад саме таких подій. Ось чому процеси, що точились на Україні того часу, привертають увагу різних суспільно-політичних організацій, урядових структур, наукових кіл. Вивчення тих подій на наш час є своєрідним соціальним замовленням з висвітлення сторінок буремного минулого. Зараз українізація як суспільно-історичне явище потребує кропіткого дослідження і всебічного аналізу, адже матеріалів і висновків цього вивчення чекають науковці різних галузей. Це й історики, і політологи, соціологи, культурологи, соціолінгвісти, педагоги. На адекватне висвітлення цієї проблеми спираються в своїй діяльності політичні функціонери та представники урядових структур.

Разом із тим треба відзначити, що історіографічне надбання з проблеми українізації взагалі недостатньо представлене на сторінках історичних розробок. Майже невивченими залишаються питання практичних заходів українізаційної кампанії, проблем фінансування, форм і методів проведення українізації. Тільки починають з'являтись матеріали, присвячені аналізу правової підтримки та законодавчого обґрунтування діяльності партійних органів та урядових кіл в царині українізації.

Мета представленої наукової розвідки - дещо підняти історичну завісу над таким цікавим питанням, як передумови українізації, проаналізувати негативні моменти та труднощі, які супроводжували всю українізаційну кампанію, виявити сили, які виступали на підтримку українізаційної політики, а які гальмували її розвиток.

Добу, вивченню якої присвячене дослідження, можна сміливо назвати періодом тактичного відступу більшовиків перед "українською стихією". Щоб подолати нечувану господарчу розруху, завоювати на свій бік українське село, налагодити адміністративно-репресивний апарат, комуністична партія вдалась до лібералізаційних кроків: у сфері економіки - у формі нової економічної політики, у національно-культурній сфері - через коренізаційні заходи, які на терені України, набули форм українізації.

Правильне розуміння терміна українізація дає змогу не тільки адекватно підійти до розгляду цієї проблеми, але й зрозуміти його суть. Як здається, не треба не тільки відкидати цей термін, але й не можна писати його в лапках, як це роблять деякі автори [1.-С.5; 2.-С.56]. Термін українізація - це термін сталий, обґрунтований не тільки своїм та наступним часом, але й своїм внутрішнім змістом. Адже ні в кого не викликають подиву терміни чехізація, мадяризація, які використовувались відповідно в період чехізації німецького міста в Чехії та мадяризації німецького міста в Угорщині. Більш поміркована точка зору на термін, який був прийнятий спонтанно і не має ніякого змістового навантаження, дає змогу вибрати правильний підхід до розгляду самої проблеми.

Смерть В. Леніна та період боротьби за його спадщину, внутрішньопартійні дискусії 20-х років, деяка слабкість "сталінської генеральної лінії" дозволили українізації, перетворитись із партійно-державницького гасла у факт не лише союзний, а й загальносвітовий. Нечуваний розмах і стрімка хода українізаційного процесу започаткувала новий культурний злет України , створила тверді щаблі піднесення української національної свідомості. "Несподівано для москалів і українців, результат боротьби двох культур показав, що в Україні за короткий час набрала переваги українська культура" [3-С.18-19].

Такий надмірний розвиток українізаційної кампанії не відповідав намірам правлячої партії, підривав основи колоніальних зазіхань більшовиків. Політика українізації, яка спочатку пробуксовувала через непідготовленість і важку мовно-культурну ситуацію, пізніше починає свідомо гальмуватись до повної зупинки процесу. Згортання українізації супроводжувалось посиленням антиукраїнських настроїв, що, у свою чергу, об'єктивно сприяло новій хвилі російщення України. Політика українізації, як і коренізаційна кампанія взагалі, була приречена на невдачу відповідно до основних доктрин тогочасного партійно-державного керівництва. Методи, що використовувались більшовиками в сфері національних відносин, не були орієнтовані на свідоме ставлення до цієї справи, а спирались на силу й примусовість.

Із самого початку українізаційної доби ставало дедалі яснішим, що тогочасне становище в Україні як творить всілякі перепони процесу, так і полегшує цю кампанію. Стаючи невід'ємною частиною суспільно-політичного життя республіки, українізаційна кампанія повинна була долати чимало труднощів. Перш за все, вони випливали із специфічних умов історичного розвитку України, що були пов'язані зі зросійщенням українського міста і більшої частини пролетаріату, низьким культурно-освітнім рівнем українського селянства, а також недооцінкою окремими більшовиками значення правильної постановки національного питання в умовах післяреволюційної України. Уряд республіки так звітував про ці труднощі: "Міста зрусифіковані. Елементи населення, що обслуговували радянські органи, не були досить чулими до національної справи. Не було відповідного кадру потрібних робітників-українців. Потреба примусила при обслуговуванні всіх галузей адміністративного та культурного життя держави користуватися тими, які через свою класову чужинність до робітників і селян, не могли зрозуміти ролі й величезного значення революційного будівництва національної справи.., не тільки центральні органи влади, але й місцеві органи влади на 95% обслуговувались російською або русифікованою інтелігенцією" [4.-С.13].

Ясна річ, що найбільші труднощі були пов'язані саме з фактом зросійщення міст України. Кількість українського населення в містах республіки становила навіть менше 50%, а саме 43,2%. Це ще була середня цифра [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2455.-Арк.194]. Того часу, коли міста давали майже всі кадри для господарства, партійних і державних органів, вони могли дати лише російськомовних функціонерів різних рівнів. Адже не секрет, що україномовна інтелігенція за тих часів мала перевагу лише