Найгірша ситуація склалась у південних містах, де навіть на 1926 рік відсоток українців становив у Дніпропетровську - 15,96%, в Одесі і того менше - 6,6% [5.-Ф.1.-Оп.1.-Спр.995.-Арк.6]. Але найболючішою проблемою в цій сфері була ситуація в тогочасній столиці України місті Харкові, де згідно з переписом 1923 року українців було - 21,3%, росіян - 50,5%, євреїв - 20,6%, поляків - 2,7% [6.-С.119]. Хоча взагалі в Харківській губернії українців проживало - 88,8%, а по Харківському округу - 81,7% [6.-С.60]. Ускладнювалась проблема ще й тим, що навіть і ті 21,3% українців м. Харкова не всі розмовляли рідною мовою. Так, наприклад, якщо українцями серед робітників об'єднаних в індустріальні профспілки України вважили себе більше 40%, то українську мову визнавали рідною тільки 22,2% з них.

У 1926 році в Харкові проживало 37,88% українців, але це ще не доводило той факт, що майже 40% жителів столиці України розмовляли в побуті українською мовою [5.-Ф.1.-Оп.1.-Спр.993.- Арк.55-57]. За таких умов повинна була проходити українізація Харкова як осереддя центральних органів державної влади й управління. Не найкращі умови склалися і в партійному середовищі, яке давало кадри для апарату влади найвищого рівня. На 1 січня 1924 року серед партійців України українці становили лише 33,3%, на 1925 рік - 37%, на 1926 - 42,8% [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2250.- Арк.17].

З 1922 року, коли українців у КП(б)У було лише чверть - 26,9%, пройшло сім років аж поки український елемент став переважати. На 1 січня 1929 року українці становили 52,7% членів партії [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2631.-Арк.11].

Таким чином, ставало дедалі очевиднішим, що в кадровій політиці щодо центральних державних органів не можна було спиратися на місцеві елементи, через їхнє майже повне зросійщення, не можна було й орієнтуватися на притягнення до органів влади й управління представників пролетаріату за тієї ж причини. Залишалось одне: займати принципову позицію відносно українізації центрального апарату, сподіваючись на посилення коренізаційної кампанії завдяки притоку в міста україномовного сільського населення. Сподівань на те, що 80% населення України, які проживали на селі, якось підтримають українізацію та будуть намагатися взяти участь в управлінні державою, не було. Українське село було занадто інертним та нечутливим до культурницьких і державницьких змагань тієї доби.

Проблема російського оточення в місті Харкові, та й по Україні взагалі, погіршувалась ще й тим, що російська мова домінувала в книжковій та газетній сферах, у театрі, кіно, у царині агітаційно-пропагандистській. Афіші, об'яви, надписи, вивіски, назви - майже все писалось та вимовлялось російською мовою.

У загальній книжковій продукції республіки українська книга становила в 1923 році - 36% ; за часів українізації: 1924 - 69%, 1925 - 88% [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2260.-Арк.60]. Тобто складалось враження, ніби після доволі принизливого становища українська книга починала завойовувати ринок, але це стосувалось лише накладу й то була лукава цифра. На книжковому ринку республіки українська книжкова продукція навіть в 1925 році займала дуже незначне місце - не більше 25% [5.- Ф.1.-Оп.20.-Спр.2260.-Арк.60]. Незважаючи на невпинне збільшеня накладів, українська книга на 1924 рік мала лише 44% надрукованих аркушів, того часу коли російською мовою друкувалось 56% [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2249.-Арк.6]. Це ще не враховуючи експорту російської книги з-за меж України.

Подібне становище склалось на початку українізації й у газетній сфері. За умов гострої нестачі художньої та спеціальної літератури, повної відсутності радіомовлення, не кажучи вже про телебачення, газети були майже єдиним засобом суспільної комунікації. Цілком зрозуміло, що якою мовою доводилась інформація, тією ж мовою вона й сприймалась. А на 1 лютого 1923 року на Україні виходило 65 газет, з яких українською мовою лише 20%, а решта була російськомовною. На 1 березня 1924 року з 70 українських газет - 24 друкувались українською мовою, російською - 33. Лише в жовтні того ж року кількість газет надрукованих тими мовами зрівнялась, і тільки в 1925 році україномовних газет стало більше ніж російськомовних [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.1877.-Арк.130].

Стосовно накладу газетної продукції ситуація була значно гіршою. Кількість російськомовних примірників газет у березні 1924 року становила 400 тисяч, або 74%; україномовних - 72 тисячі, або 13%. На квітень 1925 року наклад україномовних газет збільшився і нараховував 402 тисячі примірників, але ж зріс і російськомовний тираж - 719 тисяч екземплярів [7]. Перевага у виданні українських газет українською мовою була досягнута лише в 1926 році, коли співвідношення почало становити: 612 тисяч проти 420 тисяч.

І знову наведені цифри торкаються суто української поліграфічної бази. Але якщо взяти до уваги, що "Правда" розповсюджувалась по Україні кількістю приблизно 150 тисяч, "Известия" - 100 тисяч, "Труд", "Рабочая газета", "Крестьянская газета" та інші кількістю 200-250 тисяч примірників, то зрозуміло, що україномовна преса ще не зайняла належного їй місця. Тим більше, що українські газети йшли головним чином на село й зовсім мало в міста та робітничі райони.

У сфері кіно наполеглива робота дала змогу до 1925 року всі фільми, що знімалися в республіці, перекласти цілком українською мовою. Але театральні справи були слабкою ланкою в цій проблемі. За сезон 1925-1926 років з кількістю вистав 7 220 тільки 1 480 (20%) були українськими, 5 060 (70%) - російськими та 740 (10%) - єврейськими [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2260.-Арк.61].

Разом