що ускладнювали українізацію державного апарату республіки, проявляли себе деякі явища та риси тогочасної України, які виказували підтримку цьому процесу.
У серпні 1923 року В. Чубар заявив: "В царині українізації уряду належить провести велику, довготривалу роботу, яка, можливо, зажадає великих затрат. Але перелом в цьому напрямку вже намічений і можна вважати, що українізація радянського апарату піде планомірно без перебою" [11]. Це був самий початок українізації, і слова знаного партійного діяча були дуже далекі від дійсності.
Найбільші труднощі зустрілися саме в сфері українізації державного апарату, особливо центральних органів державної влади й управління. Слід зазначити, що до останніх треба віднести найвищі ланки трьох гілок влади, які існували в Україні на той час. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет репрезентував законодавчу владу найвищого рівня в період між сесіями, Рада Народних Комісарів - виконавчу владу, Вищий Суд - судову владу. Як відомо, РНК мав апарат співробітників, які займалися поточними справами РНК, а також і кожний окремий народний комісаріат мав свій апарат службовців. Саме зі співробітниками народних комісаріатів були найгірші справи.
На ІІІ сесії ВУЦВК було ухвалене "Положення про РНК УСРР", згідно з яким народні комісаріати були поділені на 3 категорії: загальносоюзні, союзно-республіканські та республіканські, у зв'язку з чим був введений розподіл членів РНК на членів з ухвальним і дорадчим голосами. Під загальносоюзними народними комісаріатами розумілись НК, які входили тільки до складу уряду СРСР. В уряді України їх репрезентували так звані уповноважені, які мали в РНК дорадчий голос. Таких уповноважених народних комісаріатів було 5: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, закордонних справ, пошти та телеграфу, шляхів сполучення. Українізація апаратів управлінь уповноважених проходила в найскладніших умовах, виходячи з їхнього підпорядкування Москві та віри в те, що ці народні комісаріати обслуговують потреби всього Союзу й тому повинні додержуватись однієї офіційної мови. Було навіть кілька випадків, коли управління уповноважених майже відкрито відмовлялись від українізації, апелюючи до центру в своїх протидіях примусовому переведенню діловодства на українську мову.
Союзно-республіканських народних комісаріатів, що були у складі уряду СРСР та урядів союзних республік і підпорядковувались об'єднаному НК Союзу, і РНК України було також п'ять: НК фінансів, НК праці, НК робітничо-селянської інспекції, НК внутрішньої торгівлі, Вища Рада народного господарства. Ці наркомати мали в уряді республіки ухвальні голоси й були майже органічною його частиною, підпорядковуючись більшою частиною саме РНК України.
Республіканських наркоматів, які входили тільки до складу уряду УСРР, було шість: НК внутрішніх справ, НК земельних справ, НК юстиції, НК освіти, НК охорони здоров'я, НК соціального забезпечення. Ці наркомати мали також ухвальні голоси в РНК, вирішували суто республіканські проблеми й працювали лише на території України. їхня українізація повинна була проходити в першу чергу. З дорадчими голосами до РНК входили Центральне Статистичне управління (ЦСУ) на правах НК і Державне Політичне управління (ДПУ) - теж на правах НК. До РНК України входив і Прокурор республіки [12.-Ч.43.-Від.1.-Арт.273].
Про критичний стан із знанням української мови навіть в 1926 році в середовищі керівників центральних державних органів говорять такі факти: уповноважений НК шляхів сполучення української мови не знав, нарком внутрішніх справ та його заступник, п'ять членів колегії ДПУ, нарком фінансів, його заступник і два члени колегії, нарком внутрішньої торгівлі, його заступник і чотири члени колегії, керівник ЦСУ, його заступник і два члени колегії - всі вони української мови не знали. Трохи знав мову уповноважений НК пошти та телеграфів. Майже всі керівники Вищого Суду республіки не вміли писати й доповідати українською мовою [5.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.2250.-Арк.61]. Але ці факти були ніщо у порівнянні із ситуацією, що склалась з українізацією більшості рядових співробітників наркоматів і ВУЦВ.
Крім того, українізацію по-різному сприймали окремі верстви українського суспільства. Того часу, коли свідомі кола українців, з радістю зустрівши цю політику, з ентузіазмом почали впроваджувати її в життя, віддаючи свої знання та досвід справі поширення української культури, провідний прошарок партійців та урядовців підходив до цієї політики як до одного з багатьох засобів досягнення своєї мети. Авторитарні принципи правління країною зводили нанівець всі зусилля свідомо мислячих кіл надати політиці українізації прогресивних, далекосяжних тенденцій. Але тягар сталінізму, який важчав рік у рік, не дозволив забезпечити права українського народу як носія великих матеріальних і духовних здобутків.
Таким чином, ситуація в Україні 20-х років об'єктивно заважала вирішити проблеми національно-культурного життя. Українофобне протистояння процесам у національній сфері тієї доби підживлювалось не лише фактами спочатку підвищення індиферентного підходу керівників партії до українізації, а потім упередженим ставленням до українсько-російських національних змагань, москвофільство було притаманне багатьом ланкам державного апарату, 78 процентів якого навіть на 1928 рік працювало в ще дореволюційних урядових структурах [13.-С.215], а їх вже підтримувало населення зросійщенних міст, армія та інші. Політика українізації за тих часів була приречена, і ця думка стає тим яснішою, чим більше уваги приділяється вивченню цієї проблеми. Уже наприкінці 20-х років починається період боротьби з проявами української національної свідомості, звуження економічного суверенітету України, робляться кроки з реанімації російського мовлення. "Передусім, - розпочата на зламі 1929 і 1930 року примусова колективізація села та нею зумовлена терористична ліквідація під назвою "куркульство" соціально-національної еліти українського селянства,